— Коли я беру до рук шматок глини, то ще не відаю, які скульптурки
виліплю з неї,— Ми¬кола замислився, а по хвильці продовжив. — Це можуть
бути скульптурні портрети або багатофігурні композиції. Вони народжуються
безпосередньо в роботі — тема розростається, так би мовити, в уяві,
яка й диктує весь подальший процес.
Так ділиться своїми мистецькими пошуками і знахідками народний майстер
у малій пластиці Микола Вакуленко, що живе у місті Ялті — цій всесвітньовідомій
курортній перлині Чорноморського узбережжя.
Крим упродовж останніх ста літ є тим оазисом, що живить наснагою митців.
І вони їдуть сюди з усіх кінців країни. Микола не згірш будь-якого гіда
може розповісти про кримський період життя і праці видатних діячів російської
та української культури Льва Толстого, Антона Чехова, Лесі Українки,
Степана Руданського, Івана Буніна, Миколи Римського-Корсакова, Модеста
Мусоргського, Федора Шаляпіна...
Тяжіння до літератури й мистецтва однак не стало для юнака вирішальним
під час вибору майбутньої професії. Микола вступає до Київського політехнічного
інституту і 1972 року успішно захищає диплом інженера-електромеханіка.
Повертається додому і працює за фахом.
Ще студентом пробував вирізувати з дерева скульптурні мініатюри.
— Одверто кажучи, спочатку то було просто моє захоплення — як спорт
(грав за інститутську футбольну команду), як нумізматика. В моєму різьбленні
відчувався вплив японського і африканського стилів. То був просто необхідний
шлях шукань і своєї теми, і свого почерку. А так, як я не мав елементарної
художньої освіти, то до всього доводилося доходити самотужки...
Майстер взяв керамічну мініатюру, що називається «Чорт». Повернув її
на всі боки і, всміхаючись своїм потаємним думкам, продовжив:
— Подобається мені оця «чортяча» тема. Здавна чортами людей лякали і
смішили. Чор¬ти були героями багатьох народних казок, про них складені
приказки і прислів'я. З чорта, зрештою, у мене й стався поворот у творчості,
це коли я відвідав «Музей чортів» у литовському місті Каунас. Там сміявся
і сумував, гнівався і співчував цьому персонажеві народної творчості.
Відтак, повернувшись додому, взявся виліплювати свого «чорта»...
Майстер дійшов висновку, що в кераміці він зможе (завдяки пластичним
можливостям матеріалу) досягти більшої психологічної виразності, повнішого
розкриття образу. Тому й полишив різьблення по дереву.
...Як маленькі потічки, зливаючись у річку, роблять її повноводою, бурхливою,
так і дбайливо зібрана, досліджена творчість окремих народних умільців
є невичерпною скарбницею мистецтва. І стає вона джерелом снаги для художників,
письменників, композиторів... Миколі Вакуленку подобаються рушники,
різьблені тарелі, карбівки... Йому імпонують роботи Марії Приймаченко
— відомого майстра народного розпису. Підкорює її розмаїте, тонко осмислене
володіння кольорами, фантастичність у малюванні звірів. У кераміці чарує
буянням фантазії гончар Олександр Ганжа, що, крім ужиткового посуду,
звертається й до художньої творчості — Випалює фігурні композиції.
Серед безлічі захоплень у людини все ж таки вирізняється потяг до чогось
одного. Микола Вакуленко відчуває гумор, тому й звернувся до нього у
творчості. Якщо його скульптурний персонаж і сумний, то він і в такому
стані викликає усмішку...
Мимохіть постають перед зором роботи майстра. «Після лазні» — два чоловіки
сидять і діляться враженням від парної, один смакує пивом, другий, скоцюрбившись,
кутається в простирадло. «Прокинувся, а шапки немає» — виконано за твором
Миколи Гоголя «Зникла грамота». Стоїть, чухаючи потилицю, незграбний
чолов'яга, під кущами брів, у вузьких щілинах ховаються очі, масивний
ніс зливається з товстими, мов канат, вусами, що спадають на груди.
Важка щелепа підкреслює глядаче¬ві, що перед ним — бурмило крутого характеру.
Проте своєю безпорадність він викликає щирий сміх і співчуття. «Дивись,
куме, місяця немає»—комічна картина, на якій зображено двох добродіїв,
що після не однієї чарки не втратили ще надії затуманеним зором відшукати
місяць на чорному небі. «Собакевич», виконаний за твором Гоголя «Мертві
душі», — мов сич, поглядає довкола, грубий ніс, руки в кишенях, вузьке
чоло сховане під їжакуватим волосяним панцирем. Ці риси передають характер
розумове обмеженої людини. Складається враження, що Собакевич увесь
час силкується віднайти у закутках пам'яті думку, яка випадково забрела
до його голови.
— До мене приходять задуми одразу під час знайомства з тими чи іншими
епізодами літературного твору, коли збуджена уява вмить малює картину,
дію... Часто навіть один рядок стає для мене сюжетом.
Митець не звертається до трагічних мотивів. Микола вважає, що коміком
і трагіком водночас бути неможливо, бо полярність особливо у такому
жанрі мистецтва, як його, немислима, шкодить повноті творчого самовираження.
— Я помітив за собою і таку прикмету: коли маю сумний настрій, то й
дядьки мої виходять похмурими. Тоді, звісно, вони лишаються у майстерні,
як свідчення невдалого «втілення гумору». Якщо ж веселий — бадьорими.
Отже, внутрішній стан мимоволі відбивається на роботах...
Зумисне Микола не шукає в людях прообразів майбутніх своїх творів. Але
пам'ять незалежно від того фіксує і статуру, і поведінку людей, котрі
потрапляють у поле його зору.
Скульптурні герої митця мають далеко не ідеальну будову тіла. Порушення
гармонії ще сильніше загострюють психологічну виразність, глибше передають
характер. Звісно, слід дотримуватися межі, бо інакше буде пародія на
людину, її карикатура, а не художній образ у скульптурі.
Вироби Миколи Вакуленка можна придбати у художніх салонах багатьох міст
Радянського Союзу, побачити в музеях.
Як на молодий вік (трохи сягнуло за тридцять) — успіхи помітні й відрадні.
Кілька років тому Миколі Вакуленку було присвоєно звання народного майстра
декоративно-прикладного мистецтва. Працює при Ялтинських виробничо-художніх
майстернях Художнього фонду УРСР.
Коли бачиш оці оригінальні витвори з кераміки, що своїм м'яким полиском
милують по¬гляд, настроюють душу на веселий, гумористичний лад, ніколи
й не думаєш про ту копітку роботу над ними. А справа ця нелегка...
Двічі на рік вирушає Микола до Сімферополя, де в кар'єрах, що на околиці,
викопує по півтонни глини, а відтак переправляє її додому. Чому не годиться
місцевий матеріал? У ялтинській глині багато вапняка, що під час випалювання
перетворюється у негашене вапно, а в готовому виробі, всотуючи вологу,
деформує його.
Майстер довго «вовтузиться» із глиною перед тим, як почати суто творчий
процес. Він перетирає її в порох, потім заливає водою, розколочує, цідить
крізь сито, вибираючи всілякі корінці, камінці, пісок тощо.,
Власноручно сконструйована піч для випалювання (згодилася технічна освіта)
досить зручна й компактна, майже похідна. У камері вміщується по 6—7
фігур, а температура досягає 750—950 градусів, повністю відповідаючи
технологічним вимогам.
Микола Вакуленко талановито прочитує мовою малої скульптурної пластики
твори класиків української й російської літератури, звертається й до
книг сучасних майстрів гумористичного цеху. Любить працювати за народними
піснями, особлива жартівливого никлу.
Приємно, коли, дивлячись на роботи народного умільця Миколи Вакуленка,
люди сміються —добродушно, щиро, захоплено... А гумор, відомо із давніх-давен,
— найліпші ліки від усіх недуг.
Микола ЧУБУК
На першу сторінку
