Микола Вакуленко. Тексти про митця.Олег ЧОРНОГУЗ Про козака Чуба й Карася з Одаркою

ЦІЛКОМ СЕРЙОЗНО

Ви бачили коли-небудь, як ліплять усмішку? Не штучну! Не підробну! А справжню: щиру, іронічну, гротескну і головне — абсолютно природну!

І з чого б, ви думали, ота усмішка ліпиться? З глини. Із звичайнісінького шматка сирої глини.

Отак беруть в руки глину. Тоді мнуть. Потім ліплять. А ще потім запікають. Як саме? Дуже просто. У печі. Як торта! Як пироги з капустою. Тільки трохи за іншої температури! Вищої. Градусів десь на вісімсот з добрим гаком. І аж тоді вже глина оживає. Оживає в маленького й вічно дотепного козака Мамая чи безсмертну, як Гоголь, Солоху. І це все не на малюнку! В руках. Талановитих! Вакуленкових руках!

Дивишся на оті Вакуленкові керамічні витвори і думаєш: «Ото жив собі чоловік, як усі люди. Ходив на роботу, боявся запізнюватися. Доган боявся. Радів преміальним. То й живи, радій! Ти ж інженер-електрик. Вища освіта. Вдосконалюйся. Винаходь собі нові аноди, катоди. Борись за збереження електроенергії. Дивись, на директора виб'єшся. Спочатку на звичайного. Згодом, дивись, і на генерального».

Коли ж ні. Не тільки на електролічильники, не лише на аноди ті дивиться! До людей придивляється. І до тих, що в «Ялту» (готель так названо) з Крижополя приїжджають, і до тих, що з Шепетівки, і до тих, що ото з Шербурга чи Нового Орлеана. Дивиться. Осягає їх. Вивчає їхні характери, звички. А тоді починає людина мучитися. Творчо страждати. В неї, в людини творчої, раптом пробивається іскра. Божа іскра. І дає заземлення, — хоч круть-верть чи хоч верть-круть, а ліпити кортить.

Одне слово, був звичайний чоловік. І, як бачите, не стало звичайного чоловіка. Стала творча людина! Незвичайна ніби... Така, що взяла й відхилилась од норми. Від загальноприйнятої нами. Відхилилась і творить! Щось своє, оригінальне, неповторне й вічне!

Отакий і Микола Вакуленко. Дивишся на його керамічні фігурки і думаєш: «Мабуть, якийсь дідуган їх ліпить. З отак-ке-н-ни-м досвідом!» Знайомишся ближче, а воно, можна сказати, — «малюк». Бо народився Микола Вакуленко, як засвідчує паспорт, 1948 року. А ліпить керамічні скульптурки, як засвідчує сам, років сім-вісім. Не більш. Якраз вік для першого класу! Творчий вік. Дивишcя й кажеш: «Перший клас!» Придивляєшся до деталей, до композиції, вносиш поправку: «Не першим клас, а вищий класі»

Народився Микола Вакуленко в Криму. Точніш, у земному райському куточку, в отому, де завжди ходять усміхнені люди — в Алупці. Вчився у Київському політехнічному інституті, працювати почав у «Ялті», в однойменному з містом-курортом готелі. А живе в Лівадії.

Микола Вакуленко — інженер-електрик. За дипломом. А за покликанням — художник-гуморист. Художник-сатирик. І не просто той, що карикатури та шаржі малює. Микола Вакуленко, як ми уже вище писали, ліпить. Не так, як святі горшки ліпили. А по-земному, треба сказати, здорово! Ліпить смішно! Так їх ліпить, що ніхто так не може! У нього навіть вигляд спортивний. Але то вже інша тема.
А вас цікавить, як він ліпить? Це знає лише він. Ми тільки бачимо: ліпить ритмічно, ліпить гармонійно, ліпить пластичне і завжди — смішно! А що саме? Майже те саме: пластику, гармонію, ритм. рух і, звичайно, усмішку!

Ви бачили, щоб коли хто-небудь схопив рух? І я не бачив! А оце побував на кількох виставках самодіяльних художників та майстрів декоративно-прикладного мистецтва і побачив: Вакуленко ліпить рух! Це ж ніби — «мить, зупинись, бо ти весела». Вакуленко ліпить характер! Вакуленко ліпить персонажі, і в усьому сміх, сміх, сміх!
Аж за живе берешся, коли бачиш, «Як кум до куми залицявся». Або придивляєшся до «Як впіймався на сметані». Чи бачиш оте: «Дивись, куме. а місяця вкрали!» Дивишся і переконуєшся, як не в уяві, а в талановитих руках оживають образи. І не тільки фольклорні, а й літературні, мистецькі. Тут вам і Чичиков, і Собакевич, і Пацюк, і козак Чуб, і Одарка, і Карась, і дід Щукар, і швець, і жнець, і на дуду грець.

Дивишся і ще одне помічаєш. А саме: біля того місця, де виставлено керамічні скульптурки молодого українського митця, й справді місця немає. Не проступишся і не протовпишся.

Бо це не просто гарно. Це прекрасно! Це самобутньо! І коли хочете — та-ла-но-ви-то!!!

— Миколо, а чому саме з глини? Чому не з каменю? Чому не з граніту? Чому не зі сталі?

— Найвигідніше з глини, — посміхається Микола.—Завжди руки замурзані. Жінка гляне і каже: — «Ти ж дивись мені, Колю, в хаті ні до чого не доторкайся!»

Це, зрозуміло, жарт. Сімейний жарт! А як серйозно? Сміх — найсерйозніше діло! Сміх — його світ. Сміх — його захоплення! Або, на теперішні поняття, по-модному, — його хобі! Усмішка — його хобі! А в цьому хобі — і скульптурні портрети, і жанрові сценки. А в тих сценках — і образність, і колоритність, і національність, і неповторність, і гротескність, і вічність!

Дивишся на це Вакуленкове диво і ловиш себе на думці: «Гадав, що світ уже нічим не здивуєш». А він здивував. І не просто звичайний світ. А мистецький світ! Світ, що має свої критерії, свої претензії і думки.

Думається, що є вони, ці думки, і в нас. Перш за все — така: Микола Вакуленко — справжній майстер народної творчості. По-друге, Микола — оригінальний митець. Той же Микола — скромний митець. Як людина. Сам бачив, зустрічався, розмовляв. А все скромне — талановите! Це вже безсумнівно! Бо це вже вивірено попередниками, часом, історією, людьми!

Микола Миколайович тільки вчиться. А його твори експонували: в музеях, у Будинках культури, на ВДНГ, на республіканських, обласних, міських виставках. Про нього вже пишуть. Про нього вже кажуть: «Весело і дотепної», «Безпосередньо і радісно!»

Правильно пишуть! Заслужено кажуть! І це вже тоді, як Микола Вакуленко вчиться. Це тоді, коли його творча біографія тільки починається. А що ж воно буде, коли вивчиться? Коли за плечима буде повна творча біографія?

А будуть люди! Їй-богу, будуть! Придивіться-но до Вакуленкових фігурок!..

Лівадія Кримської області.

Україна, №18, травень, 1981 р.

Світлана Кочерга Дивотворець Нарціс КОЧЕРЕЖКО ФАНТАЗІЯ І ГУМОР Нарціс КОЧЕРЕЖКО Вакуленкові витвори Ярина КОВАЛЬ ЛЮЛЬКА ДОМОВИКА Олександр САВЕНКО Новели... в кераміці Олег ЧОРНОГУЗ Про козака Чуба й Карася з Одаркою Олег ЧЕРНОГУЗ ПРО КАЗАКА ЧУБА И КАРАСЯ С ОДАРКОЙ Микола ЧУБУК СКУЛЬПТУРИ, що дарують сміх Микола ЧУБУК ПРИЄМНО, коли люди СМІЮТЬСЯ OLENA KOPALET VAKULENKO AND THE DEVIL Oleg Chornohuz FUNNY AND WITTY Олег ЧОРНОГУЗ Про козака Чуба й Карася з Одаркою

	ЦІЛКОМ СЕРЙОЗНО Ви бачили коли-небудь, як ліплять усмішку? Не штучну! Не підробну! А справжню: щиру, іронічну, гротескну і головне — абсолютно природну! І з чого б, ви думали, ота усмішка ліпиться? З глини. Із звичайнісінького шматка сирої глини. Отак беруть в руки глину. Тоді мнуть. Потім ліплять. А ще потім запікають. Як саме? Дуже просто. У печі. Як торта! Як пироги з капустою. Тільки трохи за іншої температури! Вищої. Градусів десь на вісімсот з добрим гаком. І аж тоді вже глина оживає. Оживає в маленького й вічно дотепного козака Мамая чи безсмертну, як Гоголь, Солоху. І це все не на малюнку! В руках. Талановитих! Вакуленкових руках! Дивишся на оті Вакуленкові керамічні витвори і думаєш: «Ото жив собі чоловік, як усі люди. Ходив на роботу, боявся запізнюватися. Доган боявся. Радів преміальним. То й живи, радій! Ти ж інженер-електрик. Вища освіта. Вдосконалюйся. Винаходь собі нові аноди, катоди. Борись за збереження електроенергії. Дивись, на директора виб'єшся. Спочатку на звичайного. Згодом, дивись, і на генерального». Коли ж ні. Не тільки на електролічильники, не лише на аноди ті дивиться! До людей придивляється. І до тих, що в «Ялту» (готель так названо) з Крижополя приїжджають, і до тих, що з Шепетівки, і до тих, що ото з Шербурга чи Нового Орлеана. Дивиться. Осягає їх. Вивчає їхні характери, звички. А тоді починає людина мучитися. Творчо страждати. В неї, в людини творчої, раптом пробивається іскра. Божа іскра. І дає заземлення, — хоч круть-верть чи хоч верть-круть, а ліпити кортить. Одне слово, був звичайний чоловік. І, як бачите, не стало звичайного чоловіка. Стала творча людина! Незвичайна ніби... Така, що взяла й відхилилась од норми. Від загальноприйнятої нами. Відхилилась і творить! Щось своє, оригінальне, неповторне й вічне! Отакий і Микола Вакуленко. Дивишся на його керамічні фігурки і думаєш: «Мабуть, якийсь дідуган їх ліпить. З отак-ке-н-ни-м досвідом!» Знайомишся ближче, а воно, можна сказати, — «малюк». Бо народився Микола Вакуленко, як засвідчує паспорт, 1948 року. А ліпить керамічні скульптурки, як засвідчує сам, років сім-вісім. Не більш. Якраз вік для першого класу! Творчий вік. Дивишcя й кажеш: «Перший клас!» Придивляєшся до деталей, до композиції, вносиш поправку: «Не першим клас, а вищий класі» Народився Микола Вакуленко в Криму. Точніш, у земному райському куточку, в отому, де завжди ходять усміхнені люди — в Алупці. Вчився у Київському політехнічному інституті, працювати почав у «Ялті», в однойменному з містом-курортом готелі. А живе в Лівадії. Микола Вакуленко — інженер-електрик. За дипломом. А за покликанням — художник-гуморист. Художник-сатирик. І не просто той, що карикатури та шаржі малює. Микола Вакуленко, як ми уже вище писали, ліпить. Не так, як святі горшки ліпили. А по-земному, треба сказати, здорово! Ліпить смішно! Так їх ліпить, що ніхто так не може! У нього навіть вигляд спортивний. Але то вже інша тема. А вас цікавить, як він ліпить? Це знає лише він. Ми тільки бачимо: ліпить ритмічно, ліпить гармонійно, ліпить пластичне і завжди — смішно! А що саме? Майже те саме: пластику, гармонію, ритм. рух і, звичайно, усмішку! Ви бачили, щоб коли хто-небудь схопив рух? І я не бачив! А оце побував на кількох виставках самодіяльних художників та майстрів декоративно-прикладного мистецтва і побачив: Вакуленко ліпить рух! Це ж ніби — «мить, зупинись, бо ти весела». Вакуленко ліпить характер! Вакуленко ліпить персонажі, і в усьому сміх, сміх, сміх! Аж за живе берешся, коли бачиш, «Як кум до куми залицявся». Або придивляєшся до «Як впіймався на сметані». Чи бачиш оте: «Дивись, куме. а місяця вкрали!» Дивишся і переконуєшся, як не в уяві, а в талановитих руках оживають образи. І не тільки фольклорні, а й літературні, мистецькі. Тут вам і Чичиков, і Собакевич, і Пацюк, і козак Чуб, і Одарка, і Карась, і дід Щукар, і швець, і жнець, і на дуду грець. Дивишся і ще одне помічаєш. А саме: біля того місця, де виставлено керамічні скульптурки молодого українського митця, й справді місця немає. Не проступишся і не протовпишся. Бо це не просто гарно. Це прекрасно! Це самобутньо! І коли хочете — та-ла-но-ви-то!!! — Миколо, а чому саме з глини? Чому не з каменю? Чому не з граніту? Чому не зі сталі? — Найвигідніше з глини, — посміхається Микола.—Завжди руки замурзані. Жінка гляне і каже: — «Ти ж дивись мені, Колю, в хаті ні до чого не доторкайся!» Це, зрозуміло, жарт. Сімейний жарт! А як серйозно? Сміх — найсерйозніше діло! Сміх — його світ. Сміх — його захоплення! Або, на теперішні поняття, по-модному, — його хобі! Усмішка — його хобі! А в цьому хобі — і скульптурні портрети, і жанрові сценки. А в тих сценках — і образність, і колоритність, і національність, і неповторність, і гротескність, і вічність! Дивишся на це Вакуленкове диво і ловиш себе на думці: «Гадав, що світ уже нічим не здивуєш». А він здивував. І не просто звичайний світ. А мистецький світ! Світ, що має свої критерії, свої претензії і думки. Думається, що є вони, ці думки, і в нас. Перш за все — така: Микола Вакуленко — справжній майстер народної творчості. По-друге, Микола — оригінальний митець. Той же Микола — скромний митець. Як людина. Сам бачив, зустрічався, розмовляв. А все скромне — талановите! Це вже безсумнівно! Бо це вже вивірено попередниками, часом, історією, людьми! Микола Миколайович тільки вчиться. А його твори експонували: в музеях, у Будинках культури, на ВДНГ, на республіканських, обласних, міських виставках. Про нього вже пишуть. Про нього вже кажуть: «Весело і дотепної», «Безпосередньо і радісно!» Правильно пишуть! Заслужено кажуть! І це вже тоді, як Микола Вакуленко вчиться. Це тоді, коли його творча біографія тільки починається. А що ж воно буде, коли вивчиться? Коли за плечима буде повна творча біографія? А будуть люди! Їй-богу, будуть! Придивіться-но до Вакуленкових фігурок!.. Лівадія Кримської області. Україна, №18, травень, 1981 р.

Ідея Микола Владзімірський. Дизайн Валентин Іванов.