Я навіть не сподівався, що нам так поталанить! Лишень годиною раніше
один із зарубіжних гостей товариства «Україна» зі щирим захопленням
говорив про твори Миколи Вакуленка, фотознімки яких побачив у часописі
«Вітчизна». Невеличкі скульптурні портрети, композиції, жанрові сценки
роботи цього майстра дуже сподобались гостеві образністю, колоритністю
і неповторністю. Він мав бажання запізнатися з Вакуленком особисто —
але, на жаль, розмова ця відбулася напередодні його від'їзду, а з Києва
до Ялти, де мешкає митець, дорога далеченька...
Неквапно прошкуючи вулицями надвечірнього Києва, ми підійшли до музею
Тараса Шевченка. У високій, урочій тиші залів час плинув непомітно,
і ми навіть незчулися, як минуло кілька годин і ми опинилися в кінці
експозиції. І раптом на полицях засклених шаф побачили керамічні фігурки
— саме ті, які так припали гостеві до душі! Сумніву не було: це твори
Вакуленка. Його виставка в музеї тільки-но опорядковувалася. Тут же
був і сам автор. Уявляєте, якою була радість гостя!
Народився Микола Вакуленко 1948 року в невеличкому кримському курортному
містечку Алупка.
— Моє дитинство, — говорить вій, — то світлий, щасливий спомин. Батько
й мати мої — прості трударі, але нестачі у чомусь я не відчував ніколи.
Та й на здоров'я не жалівся, оскільки жили ми в самісінькому «земному
раю»: море, сонце, добрі, завжди усміхнені люди.
Уперше взяв він до рук різця, будучи студентом Київського політехнічного
інституту. Збагнув, що, уважно вгледівшись у флоран—коріння, пеньки,
вибагливо покручені засохлі гілки, трішки пофантазувавши, причащаєшся
до святого таїнства мистецтва. Так Микола навчився вирізняти в природі
те, чого не помічали інші, почав вирізати фігури, маски з дерева.
По закінченні навчання Микола одержав направлення на роботу в Ялту.
Удень він працював як інженер-електротехнік, а ввечері чаклував над
своїми творами. Однак тоді вже матеріалом йому слугувала глина.
— До глини я звернувся, передусім, тому, — пояснює Микола,— що вона,
як на мене, дає автору більшу змогу пластичного втілення образу... З
нею більше простору думці.
Правда, весело додав він, дружина, підсміюючись, пояснює це дещо інакше:
мовляв, раніше, як загадає щось допомогти їй по господарству — хутенько
відкладав різець; тепер же є нагода сказати:
«У мене ж руки брудні. Доки відмию, ти сама скоріше вправишся».
— Звісно, це жарт, — веде далі майстер. — Живемо ми дружно, ніколи не
розподіляємо домашніх обов'язків — усе робимо разом.
Дивлячись на скульптури молодого українського митця, дивуєшся його глибинному
знанню життя, людських характерів, звичок — у кожній деталі відчувається
гостре, прискіпливе око художника. От, скажімо, в скульптурі «Парубок
на все село» (пристаркуватий козарлюга хвацько підкручує вуса і з хитринкою
мружиться одним оком) безпомилково вгадується веселун, який за словом
у кишеню не полізе.
Самобутність і оригінальність витворів Вакуленка пояснюється не лише
вродженим талантом, а й тим, що Микола навіть у найменшому ніколи нікого
не копіював. Він переплавляв у власне бачення світу досвід, набутий
десятками попередніх поколінь умільців. Його скульптурні композиції
незвичайно динамічні, а жанрово-побутові сценки так легко розшифровуються,
що їх можна назвати не інакше як новелами в кераміці.. Вгляньтеся у
роботу «Впіймав на сметані»; винувата мордочка шкідливого кота, розгубленість
господаря (ймовірно, він давно вистежував свого улюбленця, але тепер
вже й не радий, що застав. його на гарячому — треба ж бо якось покарати!).
Створюють враження епічної розповіді мініатюри «Як кум до куми залицявся»,
«Музики», «Дивись, куме, місяця немає» та інші.
У доробку самодіяльного митця чимало фігурок героїв Т. Шевченка, М.
Гоголя, О. Пушкіна, М. Некрасова, дійових осіб українських. народних
казок та пісень. Миколі Вакуленку властиве тонке розуміння гумору; часто
комічного ефекту досягає він лаконічною назвою: «Козакові й чорт не
брат» (запорожець, що «осідлав» триголового дракона), «Друзі» (заплаканого
Амурчика втішає добрий... Люципер).
— Задумав я ще спробувати себе у гончарстві, — на закінчення сказав
нам Микола. — Вже з'їздив до свого родича в село, який давно займається
цим ремеслом Задумів багато. Але ж і життя усе попереду!
Олександр САВЕНКО.
Вісті з України №1 (1166) 1 січня 1981 р.
На першу сторінку
