На півдні нашої республіки, серед зелені Лівадійського приморського
парку біліє споруда колишнього царського палацу.
Колись казали: «царська краса», «царське місце». Наші діди й прадіди
скинули царя, а в ті гарні місця відчинили ворота для трударів. Туди,
де колись прогулювався цар і кілька наближених до нього, нині йдуть
сотні екскурсантів— дивитися прекрасний куточок природи, де збереглися
реліктові секвойї, велетенські платани, стрункі вікові кипариси. Оглядають
палац, де в роки Великої Вітчизняної війни відбулася пам'ятна подія
— Ялтинська конференція керівників трьох союзних держав.
...Неподалік в'їзної брами, що веде на головну алею парку, серед густолистої
зелені, в якій важко розібрати, котрому дереву належить яка гілка, стоїть
невеликий будинок. Його мешканці чують дзвін старої вежі, шум морського
прибою, відчувають подих вологого гірського повітря, що втрачає свою
прохолоду в навколишніх зелених масивах.
Якби екскурсанти, які великими групами прямують до палацу, знали, що
в цьому будиночку криється не лише багато цікавого, а й прекрасного,
не проходили' б повз нього байдуже — адже повз красу люди байдуже не
проходять.
Проте митець — автор і володар цієї краси — скромний чоловік і не спішить
із тим, щоб про нього дізналося багато людей. Шлях його у мистецтві
зовсім невеликий, тож мало хто ще належно зважив на творчість цього
обдарованого митця.
Наше з ним знайомство зав'язалося листуванням. З його боку це були строгі,
чітко відібрані рядки з логічною думкою, цікавими розповідями про все,
окрім власної творчості, хіба що — найпростіша і скупа відповідь на
конкретне запитання. фотографії його робіт глибоко вражали, і мимоволі
складалася уява 'про образ самого автора. Здебільшого, з робіт мені
вдавалося взнати їх творця ще задовго до того, як ми зустрічалися. Отже,
й тепер уявляв високого, кремезного, надійно-міцними вузлуватими руками
і обов'язково суворого, навіть ;дещо грубуватого чоловіка. «Тільки такий,—
міркував я,—може брати в руки шматок твердої деревини шукати в ній красу
прожилок (вікових кілець), їх паралельне водночас аритмічне поєднання».
— Вікові кільця, — кажуть, дивлячись на прожилки у зрізі стовбура. І
рахують, скільки дереву років.
— Вказівник погоди, — говорять інші. Й дивляться, скільки кілець широких
у дощові літа, а скільки вузеньких — спекотні.
— Яка щільна деревина! — вигукують треті. Й намагаються кизиловому,
кам'яному, залізному або червоному дереві розгледіти оті поділки, аби
визначити їхню щільність.
Проте мало хто розглядає кільця, так би мовити, уподовж, у зрізі. Як
вони реагують на відростки, на дуплистість, гуглявість, на потребу зберегти
рівновагу стовбура— складність величезна, і де не проріж отвір — інші,
нові напрями, інші, нові взаємоплетива.
І ось Лівадія — місце проживання Миколи Вакуленка. Теплий "літній
вечір. Поверх зелені кетягів верховіття дерев та винограду, що звисає
над нашими головами, проміниться місячне сяйво, шумить море. Десь далеко
грають музики, і такий знайомий мені говір Вакуленкової родини. Так,
виявляється, ми й справді земляки, і я ходив колись у мандри вздовж
річки Синяви, спав у човні край берега чиєїсь садиби — можливо, тієї,
де жили Вакуленки.
Ми радіємо зустрічі. Приємно мати справу з доброю і веселою людиною.
І нічим він зовсім не відрізняється з-поміж людей, які заповнюють щодня
лівадійські вулиці.
«Як сталося, — розмірковую, — що отакі дивовижні речі творить такий
«звичайний» чоловік?». Кажу йому про це.
— Так, — відповідає.—Чоловік я звичайний. А в цьому,— і він вказав
на фігури,—все моє незвичайне дозвілля. Ані футбол, ні концерти, ні
шахи — до яких я теж не байдужий — не приносять мені стільки радості,
як та мить, коли починаю оглядати деревину. А потім у нас життя єдине
— аж доки не буде вона такою, як задумав її.
Вакуленко задумує твір, потім підбирає відповідну деревину: дуб, секвойю,
липу, березу, грушу, кедр, сосну. І вже ніяке інше дерево не могло б
стати матеріалом йому в цій роботі. Він бачить дерево наскрізь! Коли
шукає форму— не бреде навмання, іде обережно, проте владно.
Треба бачити, з якою одержимістю відшукує він деталі майбутнього твору
і на службу виразності кладе фактуру деревини, змушуючи вікові кільця
огортати потрібну форму, підкреслювати площини.
Слід бути надзвичайно зібраним, мати величезне терпіння, щоб жодного
разу не поквапитися і не копирснути деревину в непотрібному напрямку.
Вже потім не виправиш, не вб'єш плішку, як це часто-густо бачимо навіть
у професійних митців, проте таких, що мають дерево лише за матеріал,
з якого видобувають форму, забуваючи про красу структури деревини.
...Кожна людина несе в собі досвід, який нагромадили попередні покоління.
Буває так, що десь там, уже в малопам'ятнім минулім жив степовик. Нащадки
його — з лісового краю. І як тільки хто брався за різьблення, ліплення
чи розпис—до нього неодмінно приходили елементи орнаменту степового
краю, а форми ліплень мали там собі попередників, або розпис вряди-годи
набував степового колориту. Отак і в Миколи Миколайовича. Він — житель
Криму. Спекотне сонце, гори та море ведуть його рукою. А колишня батьківська
оселя, що понад річкою Синявою, тихенько нашіптує йому і форми глека,
з якого пили діди-прадіди, пластику підставок різьбленої лави, красу
зрізів на віконниці. І зливаються воєдино віднайдені красоти південними
і лісостеповими жителями, і надихають молодого майстра на створення
нового, примноженого відчуття сучасності, збагаченого надбаннями передової
держави.
Був допитливим змалку. Й ніхто, а найперше — сам не може сказати, коли
прагнення пізнати переросло в бажання створити самому, коли визрів у
ньому талант майстра.
Можливо, поштовхом до розуміння і вияву майстерності Вакуленка була
ота подорож.
На початку літа 1970 року студент четвертого курсу Київ¬ського політехнічного
інституту разом зі своїми товаришами і колегами вирушив у чергову мандрівку.
Різномовний студентський гурт заповнив поїзд під звичною і такою значимою
назвою «Дружба». Подорож та була через Білорусію, Прибалтійські республіки,
до Ленінграда і Москви.
Новобудови й давня архітектура, музеї та заповідники, цікаві зустрічі
з людьми приносили щодня багато вражень.
Та найсильніше враження на юнака справила пластика малих форм експонатів
Каунаського музею народних витворів.
Звичайно, значно більше побачив у Кунсткамері в Ленінграді та столичних
музеях. Але ті литовські дотепні різьблення найбільше припали до душі.
Мав уже певний невеликий досвід, тому на різьблення в литовських, ленінградських
та московських музеях звертав пильну увагу. Власні перші спроби, де
покладався на свою уяву, не мали тієї пластики, яку бачив у виробах,
що стояли в музеях.
Після подорожі вирішив: перш ніж створювати певний виріб — виготовляти
його пластичну модель, віднаходити характерні моменти, нюанси спершу
у слухняному пластиліні, а вже потім «переносити» у дерево, враховуючи
і його особливість, і красу.
Тепер, коли знову сів за різьблення, вийшло краще і ближче до задуманого.
Власне, тоді й народилася перша справжня фігурка. Вона нагадувала бачене
в Каунасі — була такою ж маленькою, проте ще недосконалою і недовершеною.
Та вже друга робота була значно кращою.
Поступово ескізи, моделі робив усе простішими, елементарнішими, а іноді
й зовсім обходився без них.
Матеріал для роботи у той час вибирав майже єдиний — березу. Подобалась
її м'яка, піддатлива деревина.
Випадок відкрив йому інший матеріал: секвойю. Вона була сухою, такою
ж, як і береза, піддатливою і м'якою, проте структурно значно чіткішою,
давала можливість краще виявляти об'єм.
За час практики в Запоріжжі Микола Вакуленко вирізьбив фігурку «Приємні
спогади». Спробував різьбити із місцевих порід дерева: дуба, акації.
Закінчивши інститут і перебуваючи на службі в Радянській Армії, молодий
офіцер дістав призначення у Приморський край у селище Барабаш. Тут його
вразила природа Далекого Сходу. Сюди він приїхав, коли танули сніги.
Бурхливий розвиток і ріст рослинності після зимового сну нагадував зелений
вибух. Там, де ще вчора ледь виднілася стежина, виріс високий ліс трави...
Добре знайомий по Криму та Київщині низькорослий полин виростав тут
у людський зріст. Пишна рослинність немов прорізувала землю, стрімко
й пружно тяглася в небо.
В унісон цьому вибуху, цій розбудженій енергії природи знаходить свій
вияв енергія М. Вакуленка — знаходить у нових і нових творах, що з'являються
у цей період з-під різця талановитого умільця.
Тут, на Далекому Сході, секвойї не було, тому Микола знову повернувся
до вже добре відомого матеріалу-берези, використовував липу. А пізніше
тут, у Барабаші, приглянув місцеву оригінальну породу—вдалий матеріал
для різьблення. Ним став чорнодуб, або, за місцевою назвою, тріскун.
Чорнодуб — темно-коричневого кольору, виразний за фактурою, чудово полірується
і не набагато твердіший від берези. Микола Миколайович ріже тоді чубуки,
люльки, надає їм дивовижних форм.
Із далекосхідного циклу найбільш вдалою є скульптура «У лазні». Як і
вирізьблені з секвойї, тут, у чорнодубі, чітко виявлено лінійність деревини,
а легке полірування допомагає розкрити певні, задумані тільки для цього
образу деталі. Уся скульптура поблискує, рефлексує.
Полиск рівномірно розсіюється по скульптурі, що не розбиває її на деталі,
не обмежує площини, не створює граней, які б ставали на перешкоді в
тому, щоб сприйняти ціле. Рівномірний полиск розсіюється, дрібно грає
на усій скульптурі й водночас не розбиває її. Саме тому легко вгадується
в образі задум автора: дитяча постава ніг, тупе обличчя вередуна — що
може більше висміяти людей, які не терплять найменших відхилень од того,
що подобається їм!.
Якось Вакуленку дорікнули, що серед вирізьбленого ним немає жіночих
постатей. Після цього з'являються «Дама з собачкою», «Лісова бабуся».
Але й у подальшій творчості переважають постаті чоловічі.
Закінчував службу Микола Миколайович у Хабаровську. В цей час різьблення
замінило карбування на металі.
Проте заміна була недовгою, хоч і тепер — час од часу — Вакуленко схиляється
над металом. Твори його в цьому жанрі — це, здебільшого, композиції
на історичну тематику, прославлення ратного подвигу народу, такими є
і «Остання граната», й «Битва під Грюнвальдом».
...Повернувшись із армії до Криму, Микола Миколайович не розслабився,
залишився воїном і у напруженій щоденній роботі за фахом. Майстра енергопостачання
висотного готелю «Інтурист» молодь колективу обрала своїм комсомольським
ватажком. Обрала цю усміхнену людину за підтягнутість, вимогливість,
організаторські здібності. Його можна побачити повсюдно: серед дружинників
району, в добровільній пожежній дружині.
А в час дозвілля Вакуленко освоїв нову для себе справу. Змонтовано кульового
млинка—день і ніч розтираються майбутні глинки-ангоби, в одній із кімнат
на полиці висихають маленькі фігурки. Тепер майстер створює ще й керамічні
ліплення. Це — не паралельне захоплення, а засіб нового творчого самовисловлення.
Глина легко змінює форму, підкоряється внутрішнім імпульсам майстра.
Микола Миколайович вважає, що це допоможе йому вдосконалитись у формотворчості
та образності.
Проте й створене Миколою Миколайовичем нині становить значний мистецький
доробок. Вакуленко — учасник багатьох обласних, республіканських виставок
народного мистецтва. Нещодавно як оригінальний майстер він був запрошений
до Москви на Виставку досягнень народного господарства, серед кращих
із кращих майстрів усього Союзу представляв досягнення народного мистецтва
нашої республіки.
Нарціс КОЧЕРЕЖКО
Сонячні барви
Нариси
Київ Веселка,
1978
На першу сторінку
