• Світлана Кочерга Дивотворець
• Нарціс КОЧЕРЕЖКО ФАНТАЗІЯ І ГУМОР
• Нарціс КОЧЕРЕЖКО Вакуленкові витвори
• Ярина КОВАЛЬ ЛЮЛЬКА ДОМОВИКА
• Олександр САВЕНКО Новели... в кераміці
• Олег ЧОРНОГУЗ Про козака Чуба й Карася з Одаркою
• Олег ЧЕРНОГУЗ ПРО КАЗАКА ЧУБА И КАРАСЯ С ОДАРКОЙ
• Микола ЧУБУК СКУЛЬПТУРИ, що дарують сміх
• Микола ЧУБУК ПРИЄМНО, коли люди СМІЮТЬСЯ
• OLENA KOPALET VAKULENKO AND THE DEVIL
• Oleg Chornohuz FUNNY AND WITTY

 

Заслужений майстер народного мистецтва Микола Вакуленко нині отримав визнання побратимів по ремеслу, а його роботи - всенародну любов. Якщо навіть ви не цікавитесь керамікою, та неодмінно на ялтинській набережній, Андріївському узвозі у Києві або ж на ярмарках народної творчості бачили його витвори - дотепні, з самобутнім характером: козаки і гречкосії, бабуні і молодички, коти і собаки. Хочеш - не хочеш, а мимоволі зупинишся, замилуєшся і неодмінно усміхнешся. Образи Вакуленківської фантазії підхопили інші гончарі по всіх кінцях України, і вже тепер мистецтвознавці можуть говорити про школу Вакуленка. Миколі Вакуленку, либонь, на роду було написано знайти свою дорогу до гончарства. Пращури Миколи м’яли глину, ліпили з неї різні дива і віддавали у обійми палкого полум’я. Така і його доля, а долю не об’їдеш, не обійдеш... Як писав Шевченко, «той мурує, той руйнує...»

У грудні 1948 року в містечку Алупці у Криму народився хлопчик. З іменем довго не мудрували, оскільки немовля побачило світ напередодні свята Миколая, вельми шанованого українцями. Та і батько хлопчика теж звався Миколою. Отож невдовзі зробив свої перші кроки по кримській землі маленький Миколка Вакуленко. А через декілька років він уже бігав у товаристві своїх ровесників, гойдався на синіх морських хвилях, пірнав, смажився на сонці, дерся стрімкими гірськими скелями ближче до неба. Хлоп’ям їздив Микола щоліта до своєї бабуні, що жила понад Россю у місті Рокитному. Та лише коли прийшла пора зацікавленості долями своїх предків, відкрились перед ним таємниці родоводу і стало очевидно: його любов до глини не випадкова. Це гончарське коріння далося взнаки через десятиріччя.

Мати Миколина була родом з села Крива Таращанського району на Київщині. Замість лискучого чорнозему село було обдароване шарами придатної для ліплення глини, котру знаходили в ярах поміж горбами. Природа немовби прирекла цю міцевість стати гончарським осередком. Зі спогадів матері відомо, що всі четверо дітей її прадіда Онисима Чижевського були пов’язані з глиною. Робили глечики, тикви, горщики-двійнята, продавали їх на базарах і ярмарках. Важке ремесло не завжди давало вдосталь хліба, але за роботою знаходилося місце і пісні, і казці, і дотепному жарту.

Родовід з боку батька також вказує на близьке знайомство з гончарством. Прапрадід Миколи по імені Яків ще у середині ХІХ століття був привезений у містечко Рокитне графом Браницьким для виготовлення кахлів у його майстернях. Ймовірно, він був знаним фахівцем - прізвисько «Кахельники» передалось і дітям Якова Вакуленка. То ж не дивно, що через багато літ Микола Вакуленко відчув свій генетичний зв’язок з предками-гончарями і переконався, що робота з глиною - це і є його «сродна праця», яку радив невтомно шукати мудрець Сковорода. Ось чому і досі досвідчений майстер щоразу, коли копає глину, відчуває солодкий щем передчуття казкового перевтілення. «Мені здається, - розповідає Микола Вакуленко, - що торкаєшся якоїсь таємниці, коли серед лісу оббираєш глину з коріння вивернутої вітром сосни, або довбаєш її у велетенському кар’єрі цегляного заводу. Здається, варто замісити її, підготувати до роботи - і одразу станеться диво: оживуть спресовані в цій масі століття, з’явиться на світ якийсь незвичайний виріб». І передчуття не обманює. Хоч задум, здійснений власними руками шляхом кропіткої праці, для автора перестає бути таїною, вона залишається в пластиці випещеної глини, щоб дивувати глядача.

Не зразу зумів розгадати своє покликання Микола. Після закінчення школи став студентом Київського політехнічного інституту. Граніт науки гриз наполегливо і сумлінно, та більші успіхи, мабуть, мав у спорті - захищав честь інституту у збірній команді з регбі. Студентським рокам завдячує передусім... екскурсією, яка стала переламною віхою у його житті. У 1970 році йому пощастило побувати у Литовському місті Каунасі і відвідати знамениту «виставку чортів». Враження були надзвичайні. Багатий світ народної фантазії захопив, і водночас викликав непереборне бажання спробувати відтворити образи, що роїлися у власній уяві. Каунаська виставка сколихнула творчі сили юнака, які тихо дрімали десь на самому споді його душі. Вона ж спонукала його випробувати себе у різьбленні по дереву, хоч раніше ніхто не вгадав у його школярських забавах таланту і Микола не отримав спеціальної художньої освіти. За натурою своєю Вакуленко, безперечно, належить до «саморобних» людей, котрі прагнуть не просто засвоїти якесь знання чи вміння (скориставшись уже відомими і визнаними істинами), а віднайти їх самотужки, не шкодуючи часу на експерименти і обов’язкові для експериментів помилки. Однак такий шлях - шлях самотнього діалогу з Культурою - має свої переваги. Він напрочуд плідний для розвитку особистості, оскільки формує школу думки, а відтак - творця, котрий здатен іти попереду і прокладати дорогу для інших.

Дебют Миколи Вакуленка виявився досить вдалим. Уже в 1973 році його роботи були представлені на міській виставці у Ялті. Тим часом хлопець закінчив інститут, відслужив у війську і знову повернувся у рідне місто. Здавалось, все складалось, як у людей. Працював у готелі «Інтурист», одружився, став батьком двох доньок. Проте вирва творчості все більше всмоктувала в себе час, помисли і бажання Миколи Вакуленка. Напружено тривали пошуки власного способу самовтілення. Дедалі більше вабила до себе глина, принади котрої пояснював швидкістю втілення ідей, що народжувалися у його голові. Пізніше почав усвідомлювати, що свій вибір не завжди можна пояснити прагматичними категоріями. Справжній поклик глини спочатку нагадував про себе знаками, які майже стерлись з пам’яті. Знайдені биті черепки на городі в Лівадії наче самі просилися до рук... Для Криму з його багатошаровою культурою це не було рідкістю. І досі люди знаходять тут рештки різноманітного посуду, фрагменти глиняних фігурок домашніх тварин минулих часів. Особливе враження на Миколу справило, коли він побачив залишки седньовічної гончарної печі та цілі «поклади» битих виробів, що відкрилися під час прокладання дороги Ялта - Севастополь у 60-х роках.

Інтуїція підказувала художнику безкрайній горизонт перспектив, і він пішов за нею рішуче і впевнено. Жадоба пізнання за короткий час дозволила Вакуленку закінчити свої «університети». Використовував найменший шанс, щоб знайти відповіді на численні запитання, які поставали перед ним. Так, консультантом при створенні першої печі був знайомий, котрий тільки якийсь час працював електриком на цегельному заводі. Проте піч вдалася, і незабаром в ній загорівся той самий «святий вогонь».

У 1980 році Микола Вакуленко перейшов на роботу до Художноьго фонду (за домовленістю), інакше кажучи - став вільним художником. Віри у свої сили додало звання майстра народної творчості, яке він отримав у тому ж таки році. Працював невтомно, натхненно, і не змусило себе чекати визнання. 1988 рік приніс ще одну винагороду - звання заслуженого майстра народної творчості України. Жартома, але не без гордості, він згадує, що отримав посвідчення під номером 99, отож увійшов у першу сотню народних умільців.

Важко перерахувати всі виставки, організовані самодіяльними митцями і Спілкою художників, у яких брав участь М.Вакуленко. Тільки персональних виставок у нього було двадцять п’ять. Доробок майстра представлявся не лише в Україні. Його самобутність гідно оцінили в Німеччині, Болгарії, Росії. Сам Вакуленко етапними для себе вважає три виставки: 1984 року у Каунаському музеї чортів, 1990 року у Сімферопольському художньому музеї («Виставка персонажів українського фольклору»), 1993 року у Львові, де у складі групи «Масандрівський парк» показав добірку «33 прислів»я». Перша з цих виставок стала ствердженням юнацької мрії Миколи Вакуленка і довела, що його вироби - справжні витвори мистецтва, здатні говорити своєю мовою до представників різних національностей. Про це переконливо свідчить запис у книзі відгуків, зроблений директором Каунаського державного музею ім. М. К. Чюрльоніса Пятрасом Стаускасом: «Вашу выставку, Николай, посетило более 75.000 зрителей. Это цифра, говорящая без объяснений».

Врешті, пояснити феномен Вакуленка не так просто навіть кваліфікованим мистецтвознавцям. Хоч мало не кожен шанувальник таланту майстра має свої аргументи, та водночас існує багато загадок, відповіді на які, напевно, шукає і сам автор. У поетичному дружньому шаржі на Миколу Вакуленко майстриня вишивки Богдана Шевчук пише:

Либонь, ліпити вчився він у Бога,
Адже Адама з глини Бог зліпив.
Відтак мистецьку зоряну дорогу
Йому з небес Микола освятив.

А, може, він із Гоголем спізнався,
Що звичаї вкраїнські оспівав -
Чому ж тоді Вакулою назвався,
І де він тих рогатих назбирав?

Хтозна, від Бога чи від чорта
Такий талант під сонцем Ялти зріс...
Ти ба! Вже й майстренят когорту
Він наплодив, хай йому біс.

А ті майстренята, що зовсім недавно у Ялтинському дитячому гуртку кераміки палаючими очима стежили за кожним рухом вправних рук Миколи Вакуленка, непомітно мужніють і вже самі шукають власну стежку в таємниці ремесла. Набувають характерних рис глиняні добродушні козаки Бориса Космача, вироби Володимира Проворова, Дениса Горєва, Миколи Алпєєва та інших. А сам Микола Вакуленко продовжує вражати нас вже новими образами, новими пошуками. Бо таке призначення справжнього таланту - завжди бути дивотворцем.

Світлана Кочерга, кандидат філологічних наук, член Національної спілки письменників України.