У моєї бабці якийсь час не було кота. А то прибилося до хати маленьке
таке та потішне, ніби недавно від кицьки відірване. «Та якби воно хоч
рябе чи руде, а то ж смугасте, як тигр, та сіре,— відмовлялася від симпатичного
приблуди чи підкидька бабця.— Не буде воно в нас довго жити». Нарешті,
не витримавши зливи моїх аргументів, погодилась:
«Ну, як хочеш, то про мене й нехай. Тільки замучить його Домовик. Не
та масть». Звичайно, від радощів я була на сьомому небі. І яка там засторога
щодо реакції Домовика, в існування якого, сказати правду, зовсім не
вірила. Самій не доводилось зустрічатись із ним, лиш чула, що «десь
хтось колись». І схоже все це було на гарну казку, наслухавшись якої,
хотілося бігти в поле, шукати русалок. А що смугастих сірих котів і
справді при хаті не пригадувалось, то це могла бути лише випадковість,
адже природа, творячи котяче плем'я, барв не шкодувала.
Так кошеня у дворі і зосталось. Виявилось воно веселою і збитошною тваринкою.
Тільки дні спливали, а з ними чомусь миналися і його пустотливість та
жвавість. Натомість з'являлися байдужість і сум. Як було не намагаєшся
розворушити його, залучити до гри, все марно. Лише розплющить оченята,
подивиться жалібно і тихо так: «н-няв!». І ще була одна незбагненність
— кошеня зовсім не росло. Яким переступило поріг бабциної господи, таким
і зосталось.
Непомітно надходив вересень. Час було вертати до Львова. І не було вже
навіть прикрого подиву, коли десь місяців через два із бабусиного листа
довідалась, що немає мого котика, звів його таки Домовик — «не та масть».
Масть не масть, але безталанного приблуду було шкода. Одразу якось пригадалися
всі історії, що переповідали старі люди. І вже не дивувало, що годованці,
щезники, скарбники, синьки, куцаки, чугайстрики та інше нехрещене плем'я
— імовірна реальність, а не лиш витвір багатої уяви українського селянина.
Так було колись, так і с тепер, хоча свого часу християнство і об'єднало
їх усіх спільною назвою — чорт. Тільки ж назва не змінила сутності загадкових
Істот. Бо чорт український своєрідний, він інший, ніж чорт російський
чи німецький. Схожий на людину звичками, манерами, способом життя та
мовою і водночас відмінний від неї своєю зовнішністю та вродженою потребою
чинити малі та великі збитки, український чорт, як зазначав Микола Костомаров,
швидше не злий дух, а негарна фантастична тварина. І українці не дуже
й боялися її, хоча й воліли стикатися з нею по можливості рідше. А були
й такі, що не відмовлялись обкрутити рогатих сусідів круг пальця, а
то й використати їх задарма.
Довірливі та простакуваті з своєю природою, чорти складали невід'ємну
часточку української ментальності. Вже самим своїм існуванням вони виховували
людину, примушували її до порядного і чесного життя.
На Поліссі, приміром, у хаті не можна було говорити поганих слів, бо
Домовик-вуж (так собі його уявляли) прогнівається і покарає. І хтозна
яку придумає кару. Казали, Домовик з двору — щастя з хати. Тому й боялися
втратити прихильність невидимого Хазяїна господи.
З Іншого боку, вірили, що нехрещене плем'я, так як і рід людський, не
лише з лагідних і добродушних складається. Підступних І злих остерігались.
Свідомо віддавати нечисті душу охочих було не вельми багато.
Зрештою, чорти опоетизували навколишній світ, одухотворювали його і
дозволяли збагачуватись і підніматись до висот тому, що може Існувати
лише на цій землі, тому, що могли виплекати лише рідні образи, тому,
що зветься українською душею.
Отож, коли дивимось на глиняне чортовиння Миколи Вакуленка, не маємо
ані крихти остраху. Бо воно не лякає, швидше навпаки — полонить своєю
безпосередністю і добротою.
І як колись гоголівський козак Вакула приборкав чорта, так сьогодні
його нащадок Микола Вакуленко скорив своїй волі численний чортячий рід,
видобуваючи з дерева та глини на світ божий демонічних Істот. І серед
них ні однієї злої, може тому, що природа вже зазнала стільки наруг
від людини, що потребує її любові й захисту.
Кожна керамічна скульптура — це своєрідна розповідь у матеріалі, це
самобутність характерів, це несподівано вирваний iз вічності мент життя.
Митець наче розглядає долю чортячого народу через призму долі народу
українського, простежує неповторність особистості окремого українця
на грунті особистостей невіддільних від цієї землі міфічних Істот.
Ось, наприклад, чорти, які не байдужі до музики. Дивишся на них І немов
бачиш курний степовий шлях. По обидва боки розповнілий колос хилиться
до землі, здасться, ось-ось трісне на нім сорочина і просиплеться марно
життєдайна сила, а сонце, знай, смажить, по-літньому. Ніде нікого, тиша
і навіть птаство замовкло. Лиш дві постаті стомлено притулились на узбіччі.
Мовчать. Спочивають, притуливши до грудей бандури. В теплоті очей зажура.
Може, сумують за славою козачою, кров'ю омитою, а може пригадують незнайому
матір, яка не вберегла сина від яничарства, не догледіла і б'ється по
ночах чайкою у гіркій самотині, і стогоном спливає з її грудей зболена
пісня, а односельці їй поза спину, мов ніж у серце: «перевертнів кодло».
Задумались подорожні. Ще ось посидять трішки та й рушатимуть помаленьку.
Бо потребують людського товариства, бо не можуть без глибинності звуків
бандури, адже в ній — уся лірика душі української. І віддалятимуться
подорожні. І ставатимуть усе менші та менші, поки не перетворяться на
обрії. Лиш вітер час від часу здійматиме услід за ними куряву.
А ось ще одна колоритна постать — польовий чорт. Може, і повз його обійстя
проходитимуть притомлені музики. А наразі стоїть собі на своєму подвір'ї,
заклавши руки за спину, та й чи не господою своєю милується. З-під розкішних
вусів в'ється димок — люльку смалить. Уся постава його повна розважності
І такої знайомої всім нашим землякам поміркованості. О, цей господар
дурниць не наробить, він спершу тричі обміркує, а тоді зважиться на
вчинок.
А онде Луканько визирає. Такий собі веселун, без якого ні одна гульня
не обійдеться. А вже на витівки — то кращого призвідця і не знайдеш.
Він тут як тут, тільки очі хитро зблискують з-під солом'яного брилика.
«Ет, Луканькові лиш би збитки. А тут ось ні лежати ні сидіти!» — немов
жаліється ще один волохань. Скрутив бідолаху зуб і що вже не робив:
і сало прикладав, і чарчину-другу перехилив, і голову теплим шаликом
обв'язав — нічого не помагає, хоч сядь і плач.
А он хвостатий на побачення летить. Біля серця букет, вушка сторчма
від щастя, а очі-очі — в них увесь світ, який кине до ніг своїй коханій,
найгарнішій з-поміж усього живого на цій землі. Ріжки, гідні цариці,
вдача, гідна десятка цариць. Кожна думка лише про неї, кожен вчинок
лиш заради неї, кожне слово лиш їй на славу.
І що вражає у всьому цьому рогатому племені — жоден не позбавлений національної
самобутності, усі вони — наскрізь українські. Їх характери і манери
— це характери і манери дідів наших, вихоплені з неторканого національною
нівеляцією селянського середовища. їх лірика, роздумливість, їх нефальшивість
і дитяча наївність — це ж ми з вами у всій оголеності свого духу. Це
наша нерозривна єдність із рідною природою, гармонія з її могутніми,
хоч і не завжди зрозумілими силами.
Сорокачотирьохрічний Микола Вакуленко — корінний кримчанин. І хай вибачать
окремі депутати кримського парламенту, але якби вони хоч на мить облишили
свої політичні амбіції та замислились над дивомистецтвом свого земляка,
то може збагнули б усю абсурдність тверджень про відсутність України
на півострові, про «споконвічне» тяжіння Криму до Росії. Бо такі образи
могли зродитись тільки на українському національному грунті, тільки
в тій душі, яка всотала в себе все багатство древніх пластів української
ментальності.
Звичайно, у кожного свій шлях. Дехто ступає до нього, перетерпівши чимало
життєвих штормів, а дехто ціле життя шукає його і не знаходить.
Своєрідною була доля і в Миколи Вакуленка. Бо коли він, тоді ще студент
Київського політехнічного інституту, майбутній інженер-електрик, відчиняв
двері до Каунаського музею «чортів» (музей-квартира Антанаса Жмуйдзінавічуса),
то й гадки не мав, що відчиняє двері до свого творчого самовираження,
до своєї слави. І хто міг здогадуватись, що хлопець, який заворожено
завмер перед черговим безхитрісним, вирізаним із дерева чи виліпленим
із глини експонатом, за якийсь час повернеться сюди із власною персональною
виставкою уже як автор багатої колекції демонічних істот, а 35 із них
так і залишаться тут назавжди, заполонюючи відвідувачів своєю відвертістю
і теплотою. Сьогодні учасник багатьох обласних, республіканських, колишніх
всесоюзних та міжнародних виставок, Микола Вакуленко вже невіддільний
від своїх глиняних чад. І, може, саме вони додають йому сил витримати
напружену суворість буднів. Сили, якої так бракує багатьом із нас і
якою митець охоче под лився б із земляками, якби котрийсь із музеїв
України виявив бажання примістити його колекцію «нечистої сили» в постійно
діючій експозиції, а ще краще, якби і в нас з'явився музей, аналогічний
до Каунаського.
Про чортовиння зараз не прийнято говорити. Ще б пак! Яка там нечиста
сила в наше всезнаюче століття з його бетонними хмарочосами і мереживом
атомних електростанцій та ядерних полігонів! Мракобісся минулого, темнота
простої бабці з її архаїкою світосприймання! І в той же час ми переважною
більшістю щиро віримо в існування барабашок, полтергейст, космічних
пришельців, снігову людину, представників іншовимірних цивілізацій...
І що це, як не та ж «нечиста» сила, тільки вже модернізована і космополітизована!
Ні, заперечувати її зовсім не хочеться, нехай існує собі, щоб людям
було над чим помізкувати. Тільки серцю чомусь значно миліші ті добре
знайомі і водночас несподівані волохаті створіння, якими віддавна повнилася
земля українська.
От сидить, заклавши ногу на ногу. Домовик. Той, що за комином живе і
за порядком у хаті пильнує. Думку гадає, люльку смалить. Глибоким розумом
світяться очі. І, мабуть, доки тлітиме у його люльці тютюн, доти й бути
спокою на наших землях, доти й бути мирові у людських душах та гармонії
у взаєминах людини з навколишнім світом.
Ярина КОВАЛЬ
м. Львів
Дзвін,
№11-12, 1992
На першу сторінку
