Опанувавши глину Микола Вакуленко побачив перед собою велечезний простір для
самовтілення. І літературні герої все частіше постають на його робочому столі глиняними
іпостасями. Першим «хрещеним батьком « майстра став великий класик двох народів М.В.Гоголь.
Мабуть спорідненість душ, викликана не тільки вимушеною двомовністю, але і чимось значно більш
глибоким та ірраціональним, привела молодого автора до цього корифея гумору та художнього
слова, співця українського епосу. Вже через рік роботи, у 1976 році, вироби за творами
М.В.Гоголя були відзначені дипломом ІІ ступеня та званням лауреата республіканської виставки
самодіяльних художників, що проходила у рамках І Всесоюзного фестивалю самодіяльної художньої
творчості.
З часом відчуття власних сил повертає погляд майстра до священних для кожного українця
образів Т.Г.Шевченка, і у 1980 році, після персональної виставки, в Київському музеї Кобзаря
залишаються дві роботи - ілюстрації до творів «Сова» та «Сон», а герої «Наймички» та «По улиці
вітер віє» з 1983 року експонуються у Канівському музеї Т.Г. Шевченка.
Образи літературних героїв міцно ввійшли у творчість народного майстра. Після
публікації у газеті «Літературна Україна» персонажів першого українського гумористичного роману
О.Чорногуза «Аристократ із Вапнярки « М.Вакуленко почав отримувати замовлення. Нині музеї
О.Корнійчука в Плютах на Київщині, М.Кропивницького у Кіровограді, А.П.Чехова у Ялті мають серії
його робіт.
Можливо не всі глиняні літературні герої рівнозначні за рівнем майстерності та
образності, але ж не кожний твір вступає у резонанс із струнами душі, що наповнена ущерть
власним світосприйняттям. Лише М.В.Гоголь, за визнанням автора, на протязі всіх років творчості
не полишає думок майстра і служить тим високим суддею, що пропускає крізь себе кожну роботу,
кожну нову спробу, і змушує безжально відкидати все випадкове та незначне. Правда одного разу,
наслідуючи Гоголя, зробив Микола декількох чортів для виставки у місті Каунасі. Чорти вийшли
такими страшними, що майстер досі дуже задоволений тим, що залишилися вони у своєму музеї
назавжди. «Там їм і місце - дуже вже страшні...»
На першу сторінку
