ТРИДЦЯТЬ ТРИ ПРИСЛІВ’Я

Умілі руки часто називають золотими. Однак мистецтво - це не лише руки, майстерність мертва без людської душі. Митцями ж стають ті умільці, душа котрих завжди прагне у височінь піднебесся, а живиться - соками глибокого коріння. Коріння вакуленківських образів - творчість українського народу, його невичерпна фантазія, іскристий гумор і сивочола мудрість. Та варто задуматись, чи знаємо ми свій народ? Не маси, не населення, не стадо, а саме народ? Далеко не кожному дано усвідомити себе маленькою часткою цього народу, листочком розлогого дерева, крона якого наспівує свої мелодії єдиною, неповторною в світі мовою.

Українець з діда-прадіда, Микола Вакуленко свою національність приймав суперечливо. Його батьки, переїхавши до Криму, перейшли на російську мову. Батько лише встиг написати одну заяву на роботу по-українськи, як йому дали зрозуміти, чим пахне за лаштунками радянського інтернаціоналізму. А тут ще брат репресований... То ж змушений був принишкнути і розмовляти з найменшим сином нерідною мовою, готуючи його до життя у «неподільній». Тільки коли Крим увійшов до складу України, маленькому Миколці сказали:«Тепер ти будеш українцем.» А він... розплакався... бо, здавалось, що всі навколо були росіянами.

То ж сталось так, що українську мову Микола Вакуленко розпочав вивчати у Києві. Тоді ж, замолоду, він засвоїв народну мудрість - «Вік живи, вік учись». І допитливість винагородила юнака відкриттям справжнього скарбу - глибинами української народної поетичної творчості. Казковий світ фольклору і етнографії владно захопив його, щоб вже ніколи не відпускати. Прочитане збагачував почутим, почуте - прочитаним. І над усім цим владарювала уява, котра ворожила і чаклувала, обертаючись чи то в музу, чи то в відьму. А майстрові лишалося ті образи уяви, що росли, мов квашня з макітри, втілювати в глину.

Його опецькуваті створіння, які фахівці називають «зооморфними і антропоморфними», без сумніву сприймаються персонажами українського фольклору. І не завжди сам автор може чітко визначити, чи приказки і прислів’я ставали поштовхом до творчості, чи пізніше дотепні назви просились у вигляді прислів’їв та приказок, щоб дозволити глибше проникнути у характер його задуму. Але знахідка такого поєднання надала його роботам особливої виразності, вони стали промовистими і відразу викликають веселу посмішку, з котрою вкупі погляд стає втричі уважнішим.

Добірку своїх робіт під назвою «Тридцять три прислів’я» Микола Вакуленко представляв у Львові разом з молодими ялтинськими художниками. Їхні кримські краєвиди на стінах виставочного залу втішали львів’ян, що забігали з засніжених вулиць, духмяними екзотичними «вікнами». На цьому тлі керамічні вироби не зразу впадали в око відвідувачів. Але декого, як згадує майстер, «природна цікавість примушувала прочитати підписи до найближчого ліпленика. На цьому вони й ловилися і ставали вже моїми глядачами, позаяк впізнавали себе, або когось із знайомих чи близьких людей, або, принаймні, впізнавали життєву ситуацію». Кому не знайомі ті ситуації, приправлені нашими предками смачним, приперченим слівцем! «Хочеш їсти калачі - не лежи на печі», «Бика голова не боліла, як корова теля родила», «Сядьмо рядком та поговоримо ладком», «Перша чарка - як по льоду, друга - як по меду, а за третю не питай, управляйся, наливай»... А коли до того ж замилуєшся хитрим поглядом з-під примружених повік, пишними вусами під носом-бараболькою, характерним нахилом голови чи голою безтурботною п’ятою здоровенної ноги, то мимохіть жанрово-побутова сценка переростає в новелу в кераміці. Або скоріш - в співомовку, котрими прославився Степан Руданський, що півтора століття тому служив лікарем у тій же Ялті і яку жартома називав «псяюхою».

Кожна майстерно скомпонована композиція Вакуленка - це ще й гра іронії і дотепу, гротеску і сарказму, за переливами і відблисками яких ми стежимо з теплотою, навіть забувши про осуд. Адже всі образи майстра створені з любов’ю, завдяки якій завжди солодка чиста вода з незамулених фольклорних джерел.