За фахом Микола Миколайович Вакуленко — інженер-електрик. Ще навчаючись
у Київському політехнічному інституті, приїхав якось у Литву на практику
та й завітав до Каунаського музею чортів. Започаткована народним художником
СРСР А. Жмуйдзинавічюсом галерея експонує найдосконаліші твори, що зображують
висміяний людьми злий дух, наділений хвостом і рогами, які ніде сховати.
Микола наслухався в дитинстві від бабусі й батьків, які тоді жили біля
болотистої заплави річки Синяви на Київщині, усіляких примовок та опов¬док
про «болотяників» і в Каунаськім музеї пізнав багатьох з них. Хотілось
і собі щось таке утнути. Якось на дозвіллі — це коли служив у армії
— взяв ножа та й вирізав з дуба-тріскуна кумедну фігурку. Потім багато
змайстрував їх з далекосхідної берези і кримської секвойї, з груші і
сосни, з липи й осики. Роздаровував хлопцям на згадку.
А після демобілізації повернувся до батьків у Крим. І тут не покинув
улюбленого заняття. Вирізував дерев'яні фігурки для родичів, друзі»,
а згодом для малої донечки. Для неї — зворушливих звірят, як оце мавпенятко.
Згорнулось клубочком і дивиться сумно-сумно, немов питає: «А де моя
мама?».
Його роботи виходять за межі дому, з'являються на виставках, подобаються
людям. Тим часом майстер береться за глину — чи не тому, що вона піддатливіша
і дає більше можливостей для фантазії? На міській виставці 1973 року
в Ялті, де він живе, поруч із дерев'яними фігурками з'явився перший
глиняний ліпленик.
Так, глина зручніша, з неї швидше можна зробити задумане, легше добитися
пластичності форм, але, щоб досягти тут досконалості, треба освоїти
ще й гончарне ремесло. Вакуленко зробив це досить успішно. Десь аж за
Сімферополем знайшов глину, яка після випалювання набуває теплого червонуватого
кольору. Фігурки з неї виходять, мов живі. А надто, коли це — наші давні
знайомі — герої літературних творів. Вони — особлива пристрасть Миколи
Миколайовича. Он гоголівські та шевченківські персонажі, яких назбиралось
у майстра на окрему виставку, персонажі з творів Г. Квітки-Основ'яненка.
А он Балтиз із п'єси М. Кропивницького «Олеся», в якого і боса нога,
і обличчя однаково промовисті, тому й розміщені на одному рівні. Сидить
собі на облюбованій канапці, насторожившись. У шапці й кожусі, з рушницею
та усілякими мисливськими обладунками іде «на зайця» герой гуморески
Остапа Вишні. Ні, не йде, а грізно суне, кожух ступає по землі!
Вільно володіючи формою, Микола Миколайович часто вдається до надто
складної композиційної вибудови. В його доробку — здебільшого людські
або олюднені фігури. Мабуть, інтуїтивно, в силу обдаровання відчув він
особливості лінійно-силових рішень у постатях. Це особливо помітно в
одній із останніх його робіт — в образі героя роману О. Гончара «Прапороносці»
Хоми Хаєцького.
Присів солдат у годину привалу десь просто на землі, по-селянськи схрестивши
ноги. І вся його постать — втілення доброти, гумору, одвічної народної
мудрості, надійності.
Ось він читає листа з дому, у якому дружина описує про всі сільські
новини.. Примружились очі Хоми, вуса геть на щоки полізли, аж затремтіло
від усмішки підборіддя, пілотка об вухо кресонула: усміхається солдат-визволитель,
який ніс добро людям і прагнув, щоб таке ж добро ніс людям кожен. Голова
Хоми в пропорційному відношенні до усієї постаті значно збільшена: розумна!
Ціла галерея «аристократів» із «Фіндіпошу» з'явилась після того, як
майстер прочитав гумористичний роман Олега Чорногуза «Аристократ» із
Вапнярки». Тут директор «Фіндіпошу» Ковбик, сам «аристократ» із Вапнярки
— Сідалковський, головбух Бубон, носій коридорних ідей «Фіндіпошу» Ховрашкевич,
рядовий «фіндіпошівець» Панчішка-Масик і «геніальний», в усі робочі
дні працьовитий, невтомний художник Чигиренко-Рєпнінський, що войовничо
підняв руку. Ось-ось ляже останній мазок на шедевр-гасло:
«Дамо кожному громадянинові по шапці!» Худий Грак перелетів у другу
книгу роману — «Претенденти на папаху» разом з іншими героями, і Вакуленко
ретельно окреслює всі особливості зовнішності приятеля «аристократа».
Крізь зовнішність пробивається убога суть нікчеми, тому й сидить Грак
без пір'я.
У багатьох музеях зберігаються витвори народного умільця, за які він
нагороджений грамотами, дипломами, медаллю ВДНГ СРСР, нагрудним знаком
ВЦРПС «За досягнення в самодіяльному мистецтві».
У Державному музеї Т. Г. Шевченка в Києві, в музеї М. Кропивницького
на Кіровоградщині, в Канівському музеї Т. Г. Шевченка, в Сумському краєзнавчому
музеї. Музеї народної архітектури та побуту УРСР і багатьох інших постійно
експонуються твори умільця.
Цілий ряд героїв Корнійчукових п'єс оселився у музеї-квартирі письменника.
Серед них — дід Тарас та дід Остап із п'єси «Партизани в степах України».
У старого Тараса на голові картуз — аж по самісінькі брови, а з-під
брів та козирка—зіркі очі. Ногами й руками він притискує до себе зброю.
А дід Остап — простоволосий, заріс густою бородою, закущились брови.
Смалить собі цигарочку, аж очі примружив.
До ювілею А. П. Чехова майстер переселив на сусідню вулицю, в садибу-музей
письменника ліплені персонажі його творів.
Цього року сталася ще одна подія в мистецькому житті Вакуленка — в
Каунасі, який був, так би мовити, прабатьківщиною першого задуму майстра,
в музеї імені А. Жмуйдзинавічюса відбулась його персональна виставка.
Різноманітна тематика була об'єднана одним підтекстом — уся ця «рогата
команда» виставлена на сміх людський. Гегелівський Басаврюк з повісті
«Вечір проти Івана Купала», Червона свитка з «Сорочинського ярмарку»,
Чорнобог — втілення зла в давньослав'янській міфології, персонажі з
«Лісової пісні» Лесі Українки, Змій-Горинич, Баба-Яга, багатофігурні
композиції: «Гра в карти», «Чорти з тихого болота». Із десяти самостійних
фігурок складається композиція «Музики».
Знаменита Каунаська галерея чортів поповнилась після виставки Вакуленкових
витворів тридцятьма шістьма експонатами для постійного експонування.
Вакуленко — учасник десятків художніх виставок — республіканських, всесоюзних,
зарубіжних. Тричі відбувалась персональна виставка майстра в Києві:
1978 року — в Будинку літераторів України, 1980—в Київському державному
музеї Т. Г. Шевченка, 1981 року — в Товаристві дружби і культурних зв'язків
із зарубіжними країнами «Україна». Ще були виставки 1983 року в Канівському
державному музеї Т. Г. Шевченка та в художньому музеї Сімферополя.
Побували твори Миколи Миколайовича на Сьомому робочому фестивалі НДР
1978 року, на Шостому міжнародному бієнале гумору та сатири у мистецтві
в Болгарії 1983 року. Тричі був учасником свята народного мистецтва
на ВДНГ СРСР у Москві (1977, 1978. 1982 роки).
Як і раніше, працює майстер удома. Зніяковіло позирає довкіл «Кошеня,
що спіймалося на сметані», усміхається «Народний майстер Купріян Нечипорук»,
який шість десятків літ дарував дітям свистки-коники, везуть «Сіль із
Криму» чумаки, слухає «Дідусеву казку» малеча. Скільки в тих витворах
фантазії, винахідливості, м'якого і доброго гумору! З якою любов'ю і
майстерністю вони виліплені!
Нарціс КОЧЕРЕЖКО, мистецтвознавець
Наука і Культура: Щорічник – Київ.: Знання, 1985. – С.557-559.
[4 іл.]
На першу сторінку
