Нинішнього року мені несподівано встановили десятивідсоткову надбавку
за педагогічний стаж. На півставки сума невеличка, а все одно приємно.
Це вже 16 років минуло відтоді, як перші діточки прийшли до мене на
гурток ліплення і взялися до глини — такого не характерного для Ялти
матеріалу. Скільки їх за цей час перебувало в нашому підвалі! Одним
вистачило кількох занять, щоб зрозуміти, що це не їхня справа, інші
ходили роками.
Ніколи не вважав себе педагогом, а тут надбавка, за педагогічний стаж!
А, взагалі, хто ж я є? Мине ще кілька років і держава офіційно визнає
мене непрацездатним за віком і призначить допомогу, яка зветься пенсією.
А я ще й досі визначаюся щодо свого призначення в житті.
Інженера з мене не вийшло. Для офіцера радянської армії я виявився занадто
емоційним. На щастя, доля подарувала мені можливість працювати художником-керамістом.
Та хіба справжній художник може не любити малювати?! Виходить, я не
справжній. Дуже мені подобається наймення «майстер народного мистецтва».
Але всі одностайно доводять, що для традиційного народного мистецтва
— я теж занадто емоційний. То, може, я таки вчитель?
Згадав, як усе починалося. Після армії повернувся до Ялти, знайшов роботу
за фахом — майстер енергослужби в інтуристському готелі, а після роботи
займався керамікою. Часу завжди не вистачало. Через шість років перейшов
до Художнього фонду і відтоді весь час витрачав на ліплення. Це було
справжнє щастя. Працював удома, насолоджувався відсутністю начальства
і підлеглих. Та вже за кілька років відчув нагальну потребу ділитися
з кимось накопиченими знаннями з кераміки. Так опинився в Будинку піонерів,
згодом перейшов у Клуб Держторгівлі, а останні десять років «служу»
під прапором Міського підліткового центру. Вивіски змінювалися, та підвал
залишався той самий — його надавав ЖЕК.
Якщо маєш справу з дітьми, то їх треба вчити. Здається, це незаперечне.
Та вже за кілька років я змінив цей постулат на інший: треба надати
їм можливість учитися. На перший погляд, зміна несуттєва — але тільки
на перший. Позашкільний дитячий заклад має свою специфіку. Діти відвідують
його, коли можуть і коли хочуть, — тобто цілком добровільно. Отже, одні
прибігають після школи ще до початку занять, інші можуть з'явитися насамкінець.
Накажете повторювати пояснення кожному спочатку? Ну, нехай ще два-три
рази, а більше — вже нудно і мені, і дітям. А що робити, якщо дітей
прийшло не 8-12 (оптимальна кількість), а більше 20? За столом для настільного
тенісу, за яким ми сидимо всі разом (до речі, дуже зручно) втискається
тільки 20 стільців. А за яким принципом комплектувати групу: надавати
перевагу тим, хто довше відвідує гурток, чи тим, хто краще ліпить? Що
робити з дошкільнятами, які ще не знайомі з шкільною дисципліною?
Безліч питань з якими стикається кожний педагог-організатор. Почав з
посібників і методичних розробок, напрошувався на уроки до інших керівників
гуртків. Писав красиві плани «в світлі рішень з'їзду партії» або «пленуму
ЦК», які радо затверджувало керівництво. Діти слідом за мною видавали
«шедеври», що користувалися увагою глядачів. Усе було чудово, окрім
маленької дрібнички — я йшов на гурток неохоче, як колись ходив на роботу
в готель. Ішов і думав, що зараз доведеться виконувати план, підкоряти
когось своїй волі, примушувати. А заради чого? Заробляю у Фонді пристойно.
Колеги, коли довідалися, що беруся ще й за гурткову роботу, здивувалися:
«Скільки будеш заробляти? Сорок карбованців? Іди допомагай нам, заробиш
ці гроші за 2-3 дні». Ні, таки пішов до дітей. То чому тепер маю дискомфорт?
Почав аналізувати. Виходило, що мої власні інтереси не співпадають з
інтересами установи, де головним є планово-звітна документація і виставкова
діяльність. Саме за цими показниками оцінюється ефективність роботи
навчального закладу. І це правильно. Інших критеріїв немає. А чого хотів
я?
Мені хотілося сидіти разом з однодумцями, ліпити на вільну тему, не
думаючи про гроші, спілкуватися з дітьми, які вільно приходять і йдуть,
забираючи з собою свої витвори й позитивні емоції. І ніяких виставок,
коли треба писати етикетки, охороняти експозицію, розмовляти з вдячними
глядачами, а вже на наступний день зустрічати навалу новачків, більшість
з яких уже через місяць не побачу. А цей місяць їх треба перевиховувати
і терпіти.
Коли діти приводять на гурток своїх друзів, вони ними опікуються, допомагаючи
вжитися в колектив. А коли відразу з'являється група з 5-10 нових дітей,
та ще й з одного класу, то це вже організоване угрупування зі своїм
статутом і правилами поведінки. Одинаки змушені налагоджувати контакти
з оточуючими, а група, навпаки, опинившись у незвичному середовищі,
сприймає його вороже і захищається ще більшим замкненням. Близько місяця
займає процес руйнування їхнього захисного панцира і щеплення їм розуміння
необхідності зміни «шкільної» поведінки.
Зупинюся на цьому докладніше. Школа, клас — це маленька модель нашого
суспільства, де основним є змагання за першість. Без цього не буде розвитку
людства, та чи завжди це змагання є цивілізованим? Як часто ми витрачаємо
сили не на самовдосконалення, а на висміювання помилок інших, тим самим
вивищуючись над ними! Борюся саме з цим. Головним своїм завданням вважаю
створення доброзичливої атмосфери. Починаю з парадоксальної заяви:
«У школі ви можете битися, плюватися, лаятися, ображати один одного,
а ще краще — маленьких, і жувати гумку! А тут ні! Якщо дуже вже хочеться
побитися, вийдіть надвір, до сміттєвого контейнера, потім повернетеся».
Це дивує і примушує уважніше роздивитися — куди це вони потрапили? Великі
копії картин народних майстрів підсилюють ефект незвичності. Після того,
як ми прикрасили ними стіни, підвал набув казкових рис. Це заспокоює
і недовірливих батьків, котрі приходять перевірити, по яких же підвалах
вештаються їхні діти.
Як уже згадувалося, сидимо всі за одним столом — це об'єднує. Я обов'язково
ліплю. Бувають й інші дорослі. Дозволяється розмовляти вголос, заохочуються
спільні бесіди, обговорення. Але ліплення є обов'язковою умовою, бо
все може перетворитися на літературний клуб. Будь-які прояви недоброзичливості,
включаючи кепкування з робіт товаришів, треба припиняти напочатку. Бо
сварку без підвищення голосу вже не зупинити. Аналіз творів проводжу
рідко — всі і так усе бачать — звертаю увагу лише на цікаві знахідки
й грубі помилки. Дитина повинна змагатися не стільки з іншими, скільки
з собою, вдосконалюючись. Цьому дуже сприяє увага до їхніх витворів
друзів та рідних поза стінами гуртка.
Кілька разів доводилося спостерігати вибухове зростання якості в роботі
старших дітей — це коли вони починали продавати свої твори. Але при
цьому завжди гальмувалися творчі пошуки. А от діти до 10-12 років заради
грошей не ліплять — для них це просто захоплююча гра. Цікаво також,
що більш охоче вони вчаться не безпосередньо у мене, а один в одного.
Мабуть, досконалість форми відлякує, зароджує внутрішню впевненість
у неможливість такого досягнення, Коли ж хтось таки ризикне повторити
за мною певну тему, тоді в інших з'являється запал змагання.
Я й сам почав займатися різьбленням з дерева в схожій ситуації. Студентом
неодноразово із захопленням роздивлявся музейні колекції японських нецке,
але не більше. А от переглянувши в Каунасі експозицію народного, на
перший погляд, примітивного різьблення, загорівся: невже я так не зможу?!
З того часу і почалося.
Якось стався на гуртку випадок, після якого я почав вводити елементи
таємничості: «секрет майстра», «інструмент майстра», «матеріал майстра».
До того часу завжди намагався пояснювати все найдетальніше, охоче ділився
інструментами, ретельно готував до уроків глину. І от одного разу попросив
хлопець навчити робити свистунець. Будь-ласка, дивися. Збіглися всі.
Показую і краєм ока помічаю, що «замовник» відвернувся. Завершив, свиснув.
Усі розійшлися по місцях. А той хлопець просить ще раз показати, бо
він не бачив. Я обурився: «Як?! Тобі показували секрет, над яким я сам
бився тиждень, поки засвистіло (вчився за описом у журналі), а ти, сидячи
поруч, не дивився? Ні, тепер покажу тільки через місяць, або проси в
тих, хто навчився». Для дітей це стало шоком, тому що в школі, коли
учень просить щось пояснити, то вчитель аж світиться від щастя, а тут
якісь секрети. Цей випадок навів мене на думку, що цінується тільки
здобуте працею (дуже стара істина, але постійно забувається). У школі
і вдома нас учать ділитися всім з товаришем. Принцип чудовий. Але коли
позичаєш свій інструмент, а потім не можеш його знайти, або одержуєш
зіпсованим, виникають сумніви. Коли привозиш глину за 70 км (саме стільки
до нашого кар'єру), замочуєш її, розминаєш, а дитина з готового ліпить
величезну «каку» та ще й ображається, якщо не хочеш її випалювати —
сумніви переходять у впевненість, що дітей від труднощів оберігати не
слід. Навпаки — труднощі корисні! Тепер глину до кінця не готую. Дитина,
перем'явши кавалок і повибиравши з нього камінці, уже не буде нею кидатися
і на «гігантизм» уже не так її тягне. «Колгоспні» стеки на столі завжди
тупі й брудні. Хочеш мати гарний інструмент — мусиш зробити його сам,
бережи його і нікому не давай. До речі, в останньому рідко мене слухаються
— дають. Правильно таки школа виховує!
Ще одна трудність — самостійний вибір теми. Добре, коли за тебе думають.
Купила, наприклад, жінка вам сорочку. Якщо якийсь брак чи незручність
— вона й винна. А самому вибирати — це напружуватися та ще й нести відповідальність.
У житті постійно доводиться обирати, а тому, чим раніше дитина почне
цьому вчитися, тим краще.
Важливий момент творчого процесу — це самооцінка після завершення роботи.
Вона завжди суб'єктивна, але повинна бути. Я не оцінюю. Лише коли бачу,
що сьогодні рівень твору для цього учня значно нижчий за звичайний,
ставлю контрольне запитання типу: «Поставиш його (твір) вдома на телевізорі?»
Якщо і це не вмикає самоконтроль, то допускаю твір до випалювання. На
помилках краще вчитися, якщо вони потім перед очима.
Забороняю жувати гумку. Сама по собі ця заборона безглузда. Та в житті
чекає багато безглуздя — треба привчатися. Пояснюю заборону тим, що
іншим теж хочеться — от якби на всіх було... Знайшовся розумник, що
приніс на всіх. Довелося й мені жувати. Пізніше ситуація повторювалася
кілька разів. У школі такого не буває і це запам'ятовується.
Оце, здається, усі мої знахідки за шістнадцять років. Якщо підсумувати,
то головними достоїнствами навчання дітей у гуртку кераміки будуть такі:
• створюється оригінальне середовище, відмінне від дитячої повсякденності;
• забезпечується доброзичлива творча атмосфера;
• вводяться елементи таємничості у фахових питаннях;
• з'являються елементи заборони в поведінці;
• надається багато волі в творчості і поведінці. А все інше залежить
від особистості кожного викладача. Учителі все це знають, але
не для них писані ці рядки. Якщо ви художник, маєте вільний час і бажання
витратити його на дітей, то, можливо, і запозичите щось із мого досвіду.
Насамкінець, хочу зазначити, що протиставляю гурток школі не тому, що
вона в нас погана. Ні. Я прагну в такий спосіб показати дітям, що мають
право на існування й інші взаємини між людьми, аніж ті, які узвичаєні
шкільною практикою.
30.04.2002
Микола ВАКУЛЕНКО
Ілюстрації
Заслужений майстер народної творчості України (Ялтинський міський підлітковий
центр)
Борис Космач. «Щедрий урожай».
Глина, ліплення, рятування, лощення, теракота, вис. 3О см. Ялта. 1998.
фото Миколи Вакуленка
Денис Горєв. «Дядько з півнем». Глина, ліплення, ритування, теракота,
вис. 13см. Ялта.1998 фото Миколи Вакуленка
Заняття в Студії кераміки Ялтинського міського підліткового центру.
Ялта. Квітень 2002
Національний музей-заповідник українського гончарства в Спішному, Національний
архів українського гончарства
Фото Альгімантаса Масенаса.
Борис Космач — учень Миколи Вакуленка, член Національної спілки майстрів
народного мистецтва України. Ялта. 2001
Денис Горєв. «Баранчик». Глина, ліплення, ритування, теракота, вис.
10 см Ялта. 1998 фото Миколи Вакуленка
Український Керамологічний Журнал • 2 (4) • 2002
На першу сторінку
