Як дивно в житті переплітаються прагнення окремої людини з потребами
суспільства, регіональними та родинними потребами. Хоче вона, наприклад,
писати вірші, а дружина нагадує, що треба дров нарубати, а в сусідній
школі не вистачає вчителя математики (обіцяють гарний пайок), а вся
країна з шкіри лізе — буде БАМ і платить шалені гроші будівельникам.
Як тут бути? Чому віддати перевагу?
Кажуть: «щасливий той, хто знайшов себе в роботі». Дійсно це щастя,
коли твої бажання співпадають з потребами суспільства. Бо з .фізики
знаємо, що сили, спрямовані в один бік, складаються та дають суму. Навіть
може виникнути явище резонансу. Але від чого залежать наші бажання?
Чому один весь вільний час віддає рибальству, а іншому — дай тільки
на городі попоратися? Де коріння наших бажань? Відомий гончар Я.І.Падалка
писав у своїй статті «Як стати гончарем», що бувають гончарі, які люблять
глину, а є такі, що просто змушені займатися цим ремеслом. Цікаво, де
ж вона береться тая любов?
З того часу, як я остаточно покинув різьблення на дереві та перейшов
на глину, дуже часто чув запитання: «Чому саме глина стала вашим улюбленим
матеріялом?». Пояснював, що маю ідей значно більше, ніж встигаю втілити
в дерево, а з глини це робити значно швидше. Я говорив правду. Але малювати
ще швидше. Та не став малювати. Зупинився на глині. Вона вже понад 20
років міцно тримає мене біля себе.
Мені здається, що торкаєшся якоїсь таємниці, коли серед лісу оббираєш
глину з коріння вивернутої вітром старої сосни, або довбаєш її у велетенському
кар'єрі цегляного заводу. Здається, варто замісити її, підготувати до
роботи і одразу станеться диво — оживуть спресовані в цій масі століття,
з'явиться якийсь незвичайний виріб. Та, на жаль, у мене так ніколи не
виходить. А коли прововтузишся з роботою кілька годин, а іноді й днів,
то це вже не диво. І, хоча я це добре вже знаю, кожного разу, як копаю
глину, з'являється це дивне відчуття очікуван¬ня. Чому це так?
А ще мою увагу з самого дитинства привертав глиняний посуд (іграшок
з глини ніколи не мав). Навіть биті черепки, що часто-густо зустрічаються
на нашому городі в Левадії, наче самі просилися до рук, а траплялися
там не тільки уламки цегли та черепиці, але й фрагменти якогось дивного
посуду, зробленого на крузі. Можна було здогадатись, що деякі з тих
виробів були колись пузатими глеками з вузьким коротким горлом та двома
ручками, як у грецьких амфор. І, що цікаво, з круглим дном. На початку
1960-х років, під час прокладання нової дороги Ялта-Севастополь, було
знайдено залишки середньовічної гончарної печі, а поруч прямо-таки —
поклади битих виробів — мабуть, не один десяток років існувала гончарня.
Дуже схожі ці черепки на ті, що знаходив я біля нашої оселі.
Так склалася доля, що після війни батькам моїм не знайшлося місця на
батьківщині, бо тато під час здачі Києва потрапив у полон, а мама теж
побували на «территории временно оккупированной врагом». А у Кри¬му,
після виселення значної частини мешканців у 1944 році, конче не вистачало
робочих рук. Приїхали, влаштувалися, знайшли роботу. Незабаром народився
я. І хоча, майже кожного літа ми їздили до бабуні, яка мала хату понад
річкою Рось в Рокитні, я погано знав своїх численних родичів. Навіть
і не здогадувався, що були серед них і гончарі. Жили вони від бабуні
далеченько і мене малого до них у гості не брали.
Та минув час і поклик глини оволодів мною. Було мені вже 27 років. За
спиною залишився політехнічний інститут, служба у війську, вже брав
участь у виставках самодіяльних художників міста Ялти, де виставляв
свої різьблення з дерева та карбування по міді. А вдома мав дружину-красуню,
дворічну доньку і постійну (як у кожної молодої сім'ї) нестачу грошей.
Та глина кликала.
Думав про це постійно. Пробував наші пісні глини. Намагався випалювати
в звичайній печі, де їх рвало на шматки, а ці шматки через тиждень розсипалися
на порох від вапнякового піску, який у Криму майже скрізь. З'явився
в мене перший консультант на цегляному заводі. Скажете — оце так порадник,
але, порівняно зі мною, він був справжнім «професором» у гончарній справі.
Була зроблена перша електрична пічечка, потім друга, знайшов глину без
вапняку, з'явилися перші вироби. Ще через два роки вже мав гончарний
круг і пробував його опанувати. Тільки тепер довелося побувати в селі
Крива, звідки родом моя мати.
На правому уривчастому березі річки Рось часто зустрічаються поклади
глини, придатної для гончарства. Здавна села Крива й Салиха, що в Таращанському
районі, були гончарськими осередками. Крива розташована на горбах, порізаних
глибокими ярами, за що й отримала свою назву. В цих ярах відкривалися
шари придатної для ліплення глини. А от родючої землі майже не було.
Це й обумовило професію мешканців.
От з цього села й була мати. Хоча мамин дід — Каліст Згурський не гончарював
(він служив козаком, точніше єгерем, у графа Браницького). Усі діти
його (4 сини й 3 дочки) були пов'язані з глиною. Робили глечики, тикви,
горщики-двійнята, свищики — те, що мало попит на базарі. Возили продукцію
навіть у Білу Церкву, але, в основному, збували її в Рокитному й Таращі,
де відбувалися досить пристойні ярмарки. Майже в кожній сім'ї на городі
була своя піч. Молодший брат моєї бабуні — Петро Калістович Згурський
у 1982 році показував мені таку піч. Він тоді ще трохи працював на гончарному
крузі. Окрім нього печі мали ще кілька чоловік на все село. Життя стало
кращим і люди вже не хотіли займатися важким ремеслом, яке не завжди
давало вдосталь хліба, але завжди викликало злий сміх у мешканців сусідніх
сіл, яким більше пощастило із землею. Мама розповідала, що батькові
родичі нерідко кепкували з її маленького носа та пропонували з'їздити
в Криву до своїх дядьків, щоб доліпили.
А ще мама згадувала свого прадіда Онисима Чижевського, який теж гончарював.
На диво в Петра Калістовича знайшовся один з його виробів — двовідерна
макітра, що використовувалася для приготування тіста. Кажуть, що гончар,
який умів витягти на крузі відерний глек, вважався справжнім фахівцем.
А тут аж на два відра! На запитання — «Скільки ж їй років?» — онук славного
гончаря відповів
— «Ну, от, Миколо, порахуй: мені 76, а вона вже була». «Як же вона збереглася?»
— «Дивись, шийка була затягнута залізним дротом, який значно зміцнював
посудину. Дріт вже переіржавів — тільки слід залишився». Подарував Петро
Калістович мені ту макітру. Маю тепер пам'ятку від свого прапрадіда.
Отже, з маминого боку гончарів у роду було предостатньо. Але й з боку
батька було непорожньо. Батько з молодості цікавився своїм родоводом
і йому вдалося з'ясувати, що його прадід Яків Вакуленко з'явився в Рокитному
десь приблизно в 1847-1850 рр. На жаль, уже ніхто не зміг пригадати
був він кріпаком, чи вільним і звідки його було привезено. Те, що його
саме привезено, сумнівів не викликає, бо майже одразу ж він почав працювати
в майстернях графа Браницького. де виготовляли кахлі, і отримав прізвисько
«кахельник». Це прізвисько пізніше мали й чотири його сини, хоча кахлями
вони вже не займалися. Оскільки ніхто в селі більше такого прізвиська
не мав, можна зробити висновок, що мій прапрадід Яків теж був фахівцем
своєї справи і саме для налагодження процесу виготовлення кахель його
було привезено. Цікаво, що про саму кахельню нічого з'ясувати не вдалося.
Ні що то були за кахлі, ні куди їх вивозили та збували. Місцеве селянство
не могло дозволити собі мати такі коштовні речі, як кахляні печі. Мабуть,
доки був попит — робили, а потім спрацювала ринкова система — діяльність
майстерень припинилася. Після того нащадки першого в Рокитному Вакуленка
з глиною справи не мали, а займалися тим, що давало можливість годувати
сім'ю: орали землю, ловили рибу, були теслями та мулярами. Один із синів
Андрій — довгий час працював каменярем у кар'єрі по видобутку граніту
(цей камінь возили навіть до Москви, для мавзолею). Дід — Стратон Андрійович
— міг виконати будь-яку роботу. Після революції він від артілі робив
з цементу черепицю та колодязьні круги. Був навіть одним із перших голів
колгоспу. Завдяки його особистому авторитету серед селян, люди пішли
в колгосп. Але сам він своїм високим становищем обтяжувався. Коли колгосп
було сформовано, знову повернувся до звичної справи — будівництва.
Коли всі ці, начебто окремі факти. поступово склалися в моїй голові
в чітку систему, я почав розуміти, чому, не маючи поряд із собою ніякого
живого прикладу, перейшов на ліплення з глини. Чому так вабили мене
ще дитиною черепки, що так рясно росли на нашому городі! Цю любов до
глини виплекали натхненною працею покоління моїх пращурів і передали
мені. Вона була закладена в мені ще до народження і тільки чекала сприятливих
умов. Можливо якраз ті черепки, на яких я ріс, опромінювали мене енергією
майстрів, що тисячу років тому вклали в них частку своєї душі. А від
цього й пробудилося крихітне зернятко любові та почало рости.
Якщо це так, то може уламки і моїх робіт, що вже повростали в землю
біля горна, через багато років опромінять когось і викличуть потяг до
забутого вже матеріялу. Хочеться вірити.
Вакуленко Микола. Дещо про гончарів мого роду //Українське
Гончарство: Національний культурологічним щорічник. За рік 1994. - Олішне:
Українське Народознавство. 1995. — Кн.2. - С.287-292.
Народився 14 грудня 1948 року в місті Алупці Кримської областi. За фахом
— інженер-електрик. Працює в Ялтинських художньо-виробничих майстернях
Художнього фонду України художником-прикладником. Виготовляє декоративну
глиняну скульптуру малої форми Заслужений майстер народної творчости
України Учасник обласних, республіканських, всесоюзних. зарубіжних виставок.
Домашня адреса 334207, Крим, Ялтa, вул.Сеченова.16, кв.57, тел. 31-23-14
На першу сторінку
