У народі кажуть, що чорт (найчастіше це ім'я вживається як синонім
усякої нечистої сили) любить перебувати в болоті, на роздоріжжі, в корчмі,
у млині і ще в бузині - «чортячому дереві».
Я часто згадую стару бабусину хату. Стоїть вона там, де колись була
корчма, при битому шляху, саме на роздоріжжі, поруч і гребля з млином,
а річка навпроти хати густо заросла зіллям і вкрилася ряскою - чим не
болото. Ну, хіба що бузина на подвір'ї не росте. Але, як не дивно, жодної
ознаки нечистої сили. Скільки разів гостював у баби Улі і ніколи навіть
натяків не чув.
Мій дід, що мав досить рідкісне ім'я Стратон, був майстром від Бога.
І тесля, і муляр, і колодязні круги міг з цементу відлити і сам колодязь
викопати. Багато землі і худоби ніколи не мав - тому й обминула його
хвиля розкуркулення, а от хату мав у селі найбільшу.
У хати така історія. До революції 1905 року на тому місці стояла велика
корчма. Жид-корчмар добре знав свою справу. В ста кроках починалася
гребля і дорога по ній через ріку Рось.1
На протилежному боці млин, до якого звозили зерно з навколишніх сіл.
Тож кожен бажаючий потрапити на протилежний берег неодмінно проїжджав
повз корчму. І при найменшій потребі звертав до цього готельно-ресторанного
закладу. Була при корчмі і кузня - такий собі «шиноремонт». Справа процвітала.
Прогресивні столипінські реформи поклали край революційному руху і забезпечили
нечуваний підйом сільського господарства, а відтак і будівництва на
селі. Робочих рук не вистачало, добрих майстрів цінували.
На будівництві графської2 економії, куди
дід найнявся, підрядник вже на другий тиждень, роздивившись вправність
молодого робітника, підняв йому платню з 2 до 4 карбованців у день.
Це були великі гроші — можна було щось заощадити.
В корчмі теж не бідували, але згадки про єврейські погроми не давали
власнику спокою, а далека Америка на той час радо приймала всіх, обіцяючи
рівні права і можливості. Отак і сталося, що десь сьомого чи восьмого
року XX століття мій дід Стратон по-приятельськи (він дійсно був у дружніх
стосунках з корчмарем) купив стару будівлю за 500 карбованців.
Корчма, мабуть, була дуже великою, бо після перебудови з того ж матеріалу
вийшла велика хата аж на дві окремі половини.
«Рано по весні ми удвох почали розбирати стару хату, - згадувала баба
Уля, - а до осінніх морозів вже оселилися в новій». Так і прожили вони
все життя в цій хаті.
Наприкінці 1909 року в молодого подружжя народився первісток - мій батько
Микола. Усього було семеро дітей. Вижило лише троє хлопчиків. Середнього
з них - Петра - було розстріляно перед війною, бо навчався в Київському
художньому інституті. Батьки казали: «Їдь, Петре, до Сибіру, до знайомих,
перебудь лихі часи». «Ні, - каже, - я ні в чому не винний». Повернувся
до Києва і більше його вже не побачили.
Молодший Василь загинув під Смоленськом в 41-у. Кажуть, поховали його
із гвинтівкою, бо не змогли видерти її з мертвих рук. Тоді зброї ще
вистачало. Це вже пізніше давали одну гвинтівку на трьох і гнали в атаку.
Залишився тільки Микола. Оборона Києва, полон, німецька окупація, штрафний
батальйон, поранення. Все пройшов. Війну скінчив під Кенігсбергом.
На жаль, не застав я діда Стратона. Не витримав він несправедливої смерті
сина Петра. Занепав духом і невдовзі пішов з життя. Лишився в хаті його
портрет, намальований улюбленим сином, а поруч портрет самого Петра
- молодого, веселого.
Баба Уля прожила 92 роки і я любив слухати її розповіді про життя, завжди
такі реалістичні.
- Чому, питаєш, хата стовпом підперта? Та то снарядом стіну пошкодило,
от і підперли, щоб не завалилась.
- Яма за хатою? То стара криниця. Вода в ній болотом тхнула, так викопали
іншу далі від річки.
- Ні, до школи я не ходила. Грамоті мене твій дід навчив, як ішов на
війну. За кілька вечорів і навчив. Щоб могла листи читати та й йому
відписувати.
Ніколи ніякої містики або непевності. Навіть казок не розповідала. А
я казки любив. І, мабуть, тому так захопився міфологічними уявленнями
нашого народу. Їх мені іноді вдавалося знайти в старих фольклорних збірках.
З'ясувалося, що, окрім чорта, існує сила-силенна інших істот: щезники,
скаменюшники, свічколапи, страхопуди, попелюхи, чугайстри і
багато-багато інших. Всі вони живуть поруч з нами, але намагаються не
потрапляти людям на очі. Це як паралельні світи. Іноді ми чуємо щось
незрозуміле і домислюємо решту. Недарма кажуть, що демонів людина сама
створює своєю уявою. Але Стратон Андрійович та Ольга Макарівна виявились
занадто тверезомислячими, щоб коло них прижилося щось іреальне.
Ось випадок з мого життя в тій самій хаті. Після вечері батько жартома
вирішив пригостити бабусиного кота валеріанкою. Кілька крапель настоянки
вилив на підлогу. Та, на диво, кіт понюхав і, замість очікуваної радості,
виявив повну зневагу -гордо пішов геть. А на ранок батько розповідав,
що прокинувся серед ночі від якогось методичного, ні на що не схожого
шурхоту. Намацав і запалив сірника, бо електрики в хаті ще не було.
Посеред хати сидів наш Мурка і лизав місце, де налили настоянку. Виявляється,
він чекав, доки випарується спирт. А як би не сірники? Чого тільки не
надумаєш уночі, а бабуся нічого - шурхотить і хай - може, миші.
Так от, коли я почав знайомитися з неформальними віруваннями українців,
соковиті, повнокровні образи міфічних створінь легко знаходили собі
місце в моїх спогадах про бабусину хату і все що її оточувало. Як тільки
зустрічав щось на зразок такої легенди: «Рибалили на Дністрі... і витягли
якесь лихо волохате... Стало ся воно сміяти і втекло назад у воду. А
рибалки і сіті покидали, без духа поприбігали додому»3,
то одразу згадую, як впіймали ми з батьком в Росі саком черепаху, як
вона плескотіла лапами в кутку сака замотана в кушир і латаття, не схожа
ні на що досі бачене. І хочеться зобразити переляканих рибалок і те
«лихо волохате».
А як не спробувати зліпити «чорта - мишею», який шукає порятунку від
грому. Якось злива захопила нас на острові, то я натерпівся страху,
доки дісталися берега - вода в річці і в самому човні кипить, а блискавка,
здається, б'є прямо в тебе.
А хіба не інтересно уявити який має вигляд скаменюшник, щойно вилупившись
з яйця? Чи він мокрий, як курча, чи> може, вже сухенький, схожий
на двотижневого кролика, що я бачив в бабиній повітці.
Якось мав диспут з представниками православної церкви на тему: «гріх
чи ні зображувати чортів?». Мені закидалося, що створюючи образ «нечистого»,
пускаю його собі в серце, даю владу над собою. Молодий меткий семінарист
напосідав, літній священик мудро обрав позицію рефері. Я пояснював,
що на відміну від Гоголя і Фейхтвагнера (а ці генії у свій час створили
найпекельніші образи диявола), мені «нечисть» не з'являється ні в темряві,
ні в снах, ні, навіть, після доброї чарки. І що взагалі надаю перевагу
не страшним демонічним істотам, а нейтрально-позитивним, які в давнину,
здебільше були духами-охоронцями і, навіть опинившись під тавром «нечиста
сила», зберегли «позитивну енергетику». А як, до речі, бути з багатовіковою
світовою творчістю, що зображувала кентаврів, сатирів, гарпій та інших
героїв грецьких міфів? Це, вибачайте, теж «нечиста сила», але нікому
не спадає на думку звинувачувати митців у дружніх стосунках із дияволом.
Врешті-решт диспут завершився компромісом: «Міфологія має право на існування,
а от демонологія дійсно небезпечна для людей з слабкими моральними підвалинами.
Невдовзі правильність такого висновку підтвердила ще одна подія. В 1995
році відбувалася виставка моїх «Персонажів української міфології» в
Державному музеї книги, що розташований в Києво-Печерській Лаврі. Чутка
про «виставку чортів» швидко досягла духовного керівництва Лаври і розлючені
монахи з'явилися в музеї. Мовчки оглянули експозицію і мовчки вийшли.
Цим було дано «добро».
Отже, думаю, що можна жити і в корчмі і не потрапити під вплив демонічних
сил. Слід тільки завжди пам'ятати, хто ти є і думати про наслідки своїх
вчинків. Це чудово ілюструє така народна легенда, записана в 1983 р.
Л. Іванниковою на Хмельниччині .4
«Хотіла одна жінка відьмою стати. Прийшла до куми і просить:
- Навчіть мене, кумасю.
- А ти не будеш боятися? - питає її кума.
- Ні, не буду.
- Тоді візьми кусок масла та й прийди взавтра до мене до схід сонця.
Пішли вони до тої криниці на березі, де три дороги вкупі сходяться.
Кума каже:
- Кидай масло у криницю і дивись, що буде.
Як почали в ту криницю злазити всякі чорти, вужі та гадюки, ящірки,
кузки - всяке гаддя. І кожне до себе масло рве.
- Оце так на тому світі будуть твою душу рвати, як навчишся відьмувати,-
каже кума.
- Не хочу, не хочу,- крикнула перелякана жінка і більше нічого в куми
не питала».
1 Мова іде про греблю між містом Рокитне
і селом Синява на Білоцерківщині.
2 Граф Браницький був великим землевласником
на Білоцерківщині.
3 М. Левченко. Казки та оповідання з Поділля.
Київ. 1928 р.
4 М. Дмитренко. Українські міфи, демонологія,
легенди. Київ, «Музична Україна», 1992.
Микола ВАКУЛЕНКО, заслужений майстер народної творчості,
м. Ялта, Крим.
Народознавство, №67, листопад 2004 р.
На першу сторінку
